Читати книгу - "Вовчиця. Присяга крові, Анна Юняєва"

Ельза вирішила залишитися сьогодні у клані свого чоловіка, адже тепер це і її клан також. Речі вона не встигла перевезти, тому перенесла все це на завтра. Тео привів її до будинку своєї матері, останнім часом вона погано себе почувала тому не змогла відвідати весілля сина.

– О, яка ж ти гарненька. – жінка з чорнявим волоссям, в якому проглядалася сивина та блакитними очима дивилася на Ельзу не приховуючи посмішки. Тео дуже схожий на неї. Вона стояла в багряній сукні до долу та відкривши ширше руки затягнула Ельзу в міцні обійми. – Я так чекала на цю зустріч. Востаннє, коли я бачила тебе тут - ти була трішки нижчого зросту. – вона посміхнулася та відпустила вовчицю зі своїх цупких обіймів. – Тео ще тоді тебе запримітив та сказав, що не бути йому вовком, якщо ти не станеш його парою.

– Мамо, годі лякати Ельзу, бо ще втече. – він сказав це підморгуючи вовчиці.

– Не вийде, я намагалася. – Ельза поглянула на Тео, який спопеляв її своїм поглядом.

– Коли його батько залицявся до мене, то я була готова розірвати його на дрібні частини та розкидати по всьому світу аби тільки він зник з моїх очей. Та його наполегливість взяла своє і я ні краплі не шкодую, дорогенька. – мама присіла за стіл, за яким стояли чашки з гарячим чаєм, а до неї приєдналася вовчиця. – Він весь у свого батька - так просто не здається, то ж можу уявити, як він тобі допікав. Та ти не соромся, як буде треба дам йому гарної прочуханки. – жінка підморгнула Ельзі та зробила ковток свого напою, вовчиця зробила теж саме ховаючи свою посмішку, яка рвалася на зовні.

– Ви що змовилися? – Тео поглянув на жінок з легким подивом. – Ти ж ніби мала бути на моєму боці. – вони сиділи п'ючи чай та слухаючи розповіді мами з її молодості, вона жінка не проста, Ельза це відразу зрозуміла. Їхню ідилію обірвав стук у двері, після чого до них увійшла вовчиця, її очі були зелені, як у лисиці, волосся ніби каштан та гарно відблискували. Її посмішка дратувала Ельзу, адже в ній вона відчула нещирість.

– Добрий вечір, перепрошую, що перериваю вашу розмову. – знову ця хижа посмішка, яку хотілося стерти, спопелити аби тільки не бачити її. – Тео, можна тебе на хвилину? Треба поговорити. – на обличчі вовка грали жовна, йому явно не подобалося те, що вона прийшла сюди. Проте, він підвівся та вийшов з нею залишивши дружину з мамою на самоті.

– Не подобається вона мені. – відставивши чашку з напоєм промовила мама - Ліра.

– Чому ж? Мені здалася вона милою. – сказала Ельза зробивши ковток свого напою.

– Не намагайся дурити мене, я вже занадто стара для цього. – хіхікнувши промовила Ліра. Пройшло пів години, а Тео ще не повернувся. Трішки знудившись Ельза вирішила прогулятися та роздивитися їхнє поселення. Тому попрощавшись з Лірою вона вийшла на подвір'я, яке освітлювалося ліхтарями.

На вулиці сиділо багато вовків, які поділилися на різні групки. Хтось сидів біля вогнища гучно обговорюючи останні події, десь сиділи молоді вовчиці, які сміялися та пліткували про вовків. Також було чути гомін маленьких вовчат, які бігали та бавилися одне з одним.

Ніхто не звертав уваги на Ельзу, вони боялися поглянути в її очі. Адже чутки, що у неї дар слова розлетілися по всіх кланах, тому деякі боялися дивитися на неї, боячись потрапити під гіпноз. Вони відчували її силу, коли вона проходила повз них. Адже Ельза - Альфа й ігнорувати силу, яка тисне твоє горло - неможливо. Ці вовки бачили лише страх перед її силою, і нічого іншого не прагнули через це знати. Тео поводиться з нею інакше, він не відвертається від неї, як більшість. Тео став тим, хто її розуміє, бо самого доля теж не дуже шкодувала. 

Ельза гуляла двором та зупинилися, коли почула сварку. Вона була десь неподалік, вовчиця заплющила очі та налаштувалася на звіриний слух, проте ледь змогла розібрати розмову.

– "Вдих, видих. Ельзо, зосередься!" –  раз за разом повторювала собі вовчиця й нарешті це дало результати. Та Ельза почула знайомі голоси й зрозуміла, кому вони належать, через що вона згодом пожалкує.