й без права називатися кабальєро, а це було єдиним способом мати таке право. Єдиним, що він мав, була до смішного правильна дикція шкільного вчителя і рвіння вчасно сплачувати борги — речі, які, як він згодом дізнався, не є основними ознаками кабальєро. Він казав мені під лампою, в холоді, огорнутий запахом печені й речами, які м’якли від вологості, він повторював мені: звісно, він не був наївним мрійником, він усвідомлював, що я ніколи не зможу стати справжнім кабальєро, як, наприклад, ось цей сеньйор, який сьогодні вранці опинився на шпальтах газети, бо підписав угоду про делімітацію кордонів із сусідньою країною, чи як ось ці сеньйориська, які просували закони про цензуру, промисловий і сільськогосподарський розвиток, чи ті, які проводили оборудки з шахтами й землями, керуючи цією малюсінькою країною, де всі всіх знають і де ніхто, абсолютно ніхто, окрім інших учителів, ніхто, крім м’ясника з сусідньої вулиці й продавчині городини з іншого кінця селища, ніхто, хто би був кимось, не знає нас, Пеньялос… Ні, ні, він не був дурнуватим мрійником, який сподівався, що я стану таким кабальєро, як вони, бо він сприймав як очевидну річ, що це було неможливо, кабальєро народжуються Милістю Божою, і зрештою, що б не трапилося, я завжди буду Пеньялосою, а він — вчителем початкової школи, у якого костюм потьмянів від крейди, так само, як мій дід був машиністом локомотива, що пускав багато диму, але їздив на дуже короткі відстані. Ні, не цього. Такого він не сподівався. Адже хтозна, можливо, наполегливістю й самопожертвою вдасться стати кимось, хто хоча б на них схожий, підробкою, яка зможе прокласти міст до когось, кого поважають, щоб якось до них доторкнутися. Чому б ні? Хіба не точилося стільки балачок про те, що в нашій країні зароджується Середній Клас? Хто знає, можливо, будучи Середнім Класом — він вимовляв ці слова із заледве меншим благоговінням, ніж слово кабальєро, — можна досягти чогось подібного? Наприклад, адвокат, нотаріус чи щось таке, або суддя. І звідти піти в політику. Усі знали, що багато молодих людей, схожих на мене, без зв’язків, грошей і впливових родичів, молодих людей, чиє походження так само невідоме, як і моє, і чиї прізвища майже такі самі кумедні, як і моє, присвятили себе політиці, щоб перескочити цей бар’єр і стати кимось, вирвавшись із цього лімбу, населеного безликим людом. Мій батько не зміг вирватися. Він і не намагався. Світ інших, тих, хто були кимось за власним правом, знаними людьми, мав для нього магічні розміри і звучав як казка. Як так сталося, що уява мого бідолашного батька, обмежена і кострубата в інших випадках, була такою потужною в цьому? Що вони їли на вечерю? Якими були їхні будинки? Як вони говорили, якими словами і якими модуляціями? Куди вони ходили недільного вечора чи в інші дні? Він витрачав ті невеликі гроші, які мати заробляла шиттям, на те, що скуповував усі журнали й газети, і зрештою він спокусився чимось дорогущим, свіжим номером «Ла-Есфери». Поки ми чекали на вечерю, сидячи під розбитою люстрою, — моя товста і лінива сестра зітхала, роздивляючись красоти, намальовані Бартолоцці[27], читаючи вірші Вільяеспеси й описи Ґарсії Санчіса[28] з життя деяких завидних жіночок — наївних і розпусних, які збиралися з подружками, щоб потеревенити про коханців у таємничих місцях, які називаються будуарами, — батько гортав сторінки газет, вголос читаючи про ці обличчя, фотографії яких він бачив на папері, він всотував їх, наповнювався ними, пліткував про них, адже, хоча він особисто їх не знав, він упізнавав їх, аби і ми могли почути те, що він нам про них розповідав, щоб і ми могли відчути отруту його монотонної журби, якою нас задурманювала його мрія. Я пригадую його короткозорі очі за скельцями окулярів, коли він читав нам новини… колір очей цих я не пам’ятаю, адже він потонув під натиском батькової ностальгії.
Набагато пізніше, коли його більше не існувало, якщо він узагалі колись існував і не був моєю вигадкою, мені вдалося з’ясувати, що його пристрасть була звичайнісіньким маренням, бо люди, які були кимось, люди з обличчями, були майже такими ж, як і ми: вони їли цибулю; стільці, на яких вони сиділи, були хіба трошки менш огидними за наші; та витонченість, яка осяювала мого батька, існувала лише в маленького кола родин, які свого часу злегка помандрували. Більшість відомих людей становили неосвічені й жадібні селяни, які вживали лайливі слова, влаштовували гучні пиятики в борделях, шмагали власних дружин, зраджували їх — насправді ці люди були дуже схожі на нас і на решту вчителів, на м’ясника й на продавця овочів. Але якби хтось тоді натякнув про це моєму батькові, він би в це не повірив. Він знав інше. Він читав усі газети. Він добре знав про ті неймовірні речі, про які в них писалося і через які й він, і ми почувалися відкинутими. Як я міг не відчувати біль від цієї відкинутості, якщо бачив, як вона боліла батькові? Бо мій бідолашний батько не був кар’єристом, доне Херонімо, я не дам вам повірити в це ні на мить. Я навіть не можу сказати, що він був амбітним, що жадав матеріальних благ: він жодного разу не запропонував мені заробити статки, подавшись, наприклад, у торгівлю, і завдяки ній стати кимось. Ні, мій батько був іншим, він був одержимим фантазером, людиною, що була відкинута зі світу своїх фантазій… Він жив, постійно споглядаючи за цим нездоланним бар'єром, який відділяв нас від можливості стати кимось. Ні, навіть не наважуйтеся думати про щось інше — мій батько був обідраним, відкинутим, сумним і сповненим болю. А в салонах карет, які вечорами проїжджали нашою вулицею в напрямку парку і які ми розглядали з-за рогу, він показував мені цих заможних людей, які мали власні обличчя і яким для цього не доводилося гарувати, як згодом доведеться мені; він учив мене шанувати цих вусатих кабальєро, які схилялися перед вишуканими дамами, котрі в моїх дитячих очах були лише швидкоплинними плямами під червоними чи лимонними парасольками.
Одного ранку батько вів мене за руку центром містечка, щоб за ті заощадження, які накопичила моя скептична мати, яка все шила і шила, купити мені перший темний костюм, щоб я змалечку відчував потребу одягатися, як кабальєро. А крім нього, ще білу сорочку, чорну краватку із зав’язаним вузлом і пару лакованих черевиків: шановане товариство, створене, щоб заяложено блищати на
