Читати книгу - "Розпутний птах ночі, Хосе Доносо"

Моя голова проковтнула вас. І коли прийшла Ірис і ви притулили її до муру, покрутилися разом в обіймах, але нічого, — що з тобою, мій гарненький, ти вже мене не любиш, у тебе зі мною не виходить, ти любиш іншу, — ні, ні, зачекай, я втомився, зачекай трохи, — через перкалеву тканину костюму, який ледь на ньому сходився, до мене долинула тривога його жаги, його приреченості, яка благала про мою допомогу, згадувала моє ім’я, жадала мого погляду. Коли я відчув, що тривога ось-ось розірве його зсередини, я висунувся з віконця «Форда», щоб він міг побачити мене, Умберто Пеньялосу, який ходив із ним публічними будинками, коли Інес була вагітна, а він боявся її торкатися, щоб ніщо не зіпсувало досконалості майбутньої дитини: ходімо, Умберто, склади мені компанію, — і ось я поруч із ним, дивлюся, як він купається в насолоді з черговою повією, як він каже мені: дивись, який я чоловік, Умберто, дивися, як їй добре, закладаюся, ти б ніколи не приніс їй стільки насолоди, скільки приношу я моєю неймовірною силою, міццю моїх рук, спритністю ніг, моїх долонь, язика, губ, дивись, Умберто, дивися на неї, чуєш, як вона стогне, ти розумієш, який ти нещасний тип, адже ти не в змозі розбудити цей жар, який вмію будити я, біль шмагає тебе і ранить, дозволь спогадам розтрощити усе ціле в тобі, що ще там залишалося, сумуй, бо ти не здатен на те, на що здатен я… На що ви були здатні, доне Херонімо? Уже ні. Але не сьогодні, бо я дозволяю вам побачити моє обличчя, обрамлене віконцем авто, біль моїх очей, які дивляться на вас, біль, який ще живе в моїх зіницях: через нього ви змусили Ірис Мателуну стогнати від задоволення.

Мені годі уявити ту бурю нерішучості, яка нуртувала всередині дона Херонімо, щойно він мене побачив: облишити Ірис, перервавши свій перший за багато років вдалий чоловічий досвід, щоб вистежити мене й нарешті заволодіти мною, або залишитися з Ірис і, задовольнивши її, втратити мене, а заодно й себе, навіки. За якусь лиш мить він побачив мене і зрозумів, що то я, а не якась галюцинація. Я втік, щоб сховатися в домі. Я більше ніколи з нього не вийду. Навіщо? Усе вже залагоджено, мій план накреслено: буде вкрай легко переконати дона Херонімо в тому, що мій майбутній син, який народиться з лона Ірис, це його син, останній Аскойтіа, бажаний, жаданий і шуканий в утробі Інес, яка відмовлялася його зачинати. Дон Херонімо визнає його. Дасть йому своє ім’я і свої землі. Він буде господарем цього будинку. Він порятує його від знищення, і той зостанеться незмінним — лабіринтом потрісканих і самотніх стін, у яких я зможу залишитися навічно.

Що б сказав мій батько, мій бідолашний батько, вчитель початкової школи, коли б дізнався, що його онук, мій син, правнук машиніста потяга, який своєю вугільною кіптявою з’єднував два-три сільця на півдні країни, буде гордо носити прізвище Аскойтіа? Ні, ні, Умберто, треба дотримуватися порядку, не можна красти й обманювати, щоб стати кабальєро, треба почати з того, щоб тебе поважали. Ми не можемо бути Аскойтіа. Ми не можемо навіть торкатися їх. Ми — Пеньялоси, наше прізвище потворне, простолюдне, це прізвище використовують у жартівливих пісеньках як вульгарний жарт, символ невідворотної посередності, воно робить із персонажа посміховисько, тавруючи його навічно всередині в’язниці плебейського прізвища, яке я успадкував від батька. Адже я мав батька, доне Херонімо, так, хоч ви, мабуть, у це не вірите, хоч ви ніколи не намагалися дослідити це беззаперечне питання чи розпитати про нього, але так, я мав батька, і мав матір, і бідолашну сестру, яку ми втратили першою, бо її проковтнув ганебний, але необхідний шлюб із власником паперової крамнички на розі, де я купував свої перші зошити, в яких шкрябав вірші, а вона — поштівки з Клео де Мерод[24], Пасторою Імперіо[25] і Бертіні[26], — втратили назавжди, бо вже либонь мертва, у найбільш дощовому селищі в усіх південних провінціях. Мій тато пам’ятав лише свого батька, машиніста локомотива, десь там, у темряві таких людей, як ми, що не мають певної сімейної історії й належать до загальної маси, у якій стираються індивідуальності й події, щоб привести потім у світ народні легенди й традиції.

Він не пам’ятав нашої історії, він був просто Пеньялоса, вчитель у розпещених діточок, які діяли йому на нерви. Я чую батьків голос під нашою смердючою парафіновою лампою. Увечері, з’ївши якусь печеню, більше результат материної винахідливості, аніж її вміння готувати, батько починав окреслювати для мене плани, щоб я почав належати чомусь іншому, окрім цієї порожнечі нашої сумної родини без історії, традицій, ритуалів чи спогадів, а ностальгійна ніч тяглася ще довше в його сповненому надії голосі, який жадав надати мені якоїсь форми, а цяпання води у горщик уперто йому суперечило. Батько все мені пояснював. Він вимагав цього в мене, не вимагаючи, палкістю своєї ніжної, але несміливої руки, яка хотіла торкнутися моєї, але не наважувалася зробити цього на вишитій сестрою скатертині, яка могла приховати буденність нашого столу, але не його криві ніжки. Так, тату, так, можна, звісно, обіцяю вам, клянуся вам стати кимось, замість цього сумного, позбавленого будь-яких рис, обличчя Пеньялос я здобуду неймовірну маску, велике, світле, усміхнене й чітке обличчя, яке викликатиме в усіх захват. Немовби співчуваючи мені в цій марній затії, мати підіймала на секунду очі, щоб глянути на мене, а потім знову зосереджувалася на спідниці якоїсь місцевої багатійки, яку та їй дала заштопати. Кимось. Бути кимось. Моя мати з першої миті знала, що я ніколи не стану кимось. Мабуть, через це я майже повністю її забув, попри саможертовну підтримку наших мрій, у які вона сама не вірила. Я ніколи не відчував до неї прив’язаності. Вона залишалася на периферії, дбала про нас, але ніколи не заглиблювалася в те, що хвилювало мого батька, сестру і мене. Бути кимось. Так, Умберто, казав мені батько, бути кабальєро. Він був безапеляційно впевнений у тому, що він ним не був. Що він був ніким. Що йому бракувало обличчя. Що він навіть не міг змайструвати собі маски, аби сховати жадання обличчя, якого він не мав, бо народився він без обличчя