Читати книгу - "Розпутний птах ночі, Хосе Доносо"

ліктях і сідницях. Підбадьорений завзяттям його ностальгії, яку він збирався заспокоїти хоча на б кілька митей придбанням мені убрання кабальєро, я весело крокував поруч, так, немов той новий костюм мав відчинити мені вікно, з якого відкрився би неочікуваний краєвид, де все було можливим, так, тату, чому б ні, я стану кимось, видатним адвокатом, видатним політиком, гляньте, які хороші оцінки я приношу зі школи, послухайте, що кажуть учителі про мої успіхи в історії, англійській, французькій, латині, я вчитимусь, я зроблю все, що ви запропонуєте, обіцяю, я втілю вашу мрію, щоб ви більше не страждали, я не можу дивитися, як ви тужите. Костюм, який ми планували придбати, мав бути гарним, міцним, вільним, щоб не стати замалим занадто рано, не дуже яскравим, щоб люди не змогли зрозуміти, що то мій єдиний костюм, і якомога дешевшим. Ми зупинялися, щоб роздивитися вітрини елегантних крамниць у центрі, хоч і знали, що не там, а в якійсь крамничці в нашому районі, я отримаю свій перший костюм, на виплат, десь, де батьків підпис не викличе ні в кого підозр. Однак була весна. Жінки були одягнені в легкий одяг. Розглядати заповнені вишуканими речами вітрини можна було безкоштовно.

Раптом мій батько смикнув мене за руку. Я рушив у напрямку його погляду, до якого доєднався й мій. Тротуаром поміж веселого ранкового люду йшов високий, міцний, але водночас граційний світловолосий чоловік, у його розсіяному погляді я прочитав щось схоже на елегантну зневагу, а одягнений він був так, як ніхто не міг бути одягненим, навіть у моїх мріях: у всьому сірому, надзвичайно світлому, перламутровому, голубуватому, димчастому, гостроносі черевики, замшеві краги і рукавички — ні сірі, ні бежеві, ні жовті, ні білі — чиста шкіра, ніжнісінька, немов жива. На грудях у нього висіли складені втроє жокейські окуляри, одна рукавичка була надягнута, а іншу він тримав у руці. Пройшовши повз мене у цьому ранковому натовпі, рукавичкою, яку ви тримали в руці, ви торкнулися моєї руки, ось у цьому місці: я відчуваю його зараз, воно пече мене через стільки років під цим лахміттям, яке ще ховає рану від кулі.

Тоді, побачивши вас, доне Херонімо, в мені відкрилася голодна діра, крізь яку я хотів утекти з власного хирлявого тіла, щоб перенестися до тіла цього чоловіка, який проходив повз нас, стати його частиною, хай навіть тінню, втілитися в ньому, або розірвати його, пошматувати, щоб заволодіти усім, що належало йому — поставою, кольором, упевненістю, щоб дивитися на всіх без страху, адже він нічого не потребував: він не лише мав усе, він був усім. Я, на противагу, не був ніким і нічим, цього мене навчила настирлива батькова ностальгія. Він вимовляв це ім’я по складах: Херонімо де Аскойтіа, — зміг розшифрувати я його бурмотіння, коли ми, двоє голодних, не відводили від вас погляду, поки ви зупинялися біля сходів банку, щоб переговорити з гуртом друзів чи привітатися, припіднявши свій сірий циліндр, з тим чи іншим знайомим, якого ви зустрічали на шляху.

Ми йшли далі, бо просто не могли завмерти на місці, споглядаючи вас вічно, лише цього ми прагнули. Батько зітхнув. Як близько від нас він пройшов. А ми не були з ним знайомі, не мали змоги з ним привітатися, ми не були знайомі навіть із тим, хто би був знайомий із ним, аби принаймні міг згадати наше ім’я в його присутності. Не лише через той факт, що цього було би достатньо, аби я зміг зробити кар’єру, якби дон Херонімо забажав зробити мене коліщатком в одній із безлічі його шестерень, якими він тепер керував, нарешті повернувшись із Європи, і, як казали, готуючись до одруження. Не лише через це зітхнув мій батько того ранку, доне Херонімо. Зітхнув він і через інше, через невиліковну ностальгію свого сповненого болю погляду, який і мені почав невиліковно боліти. Батько зітхнув через біль непотамованого, через фантастичну й абстрактну ідею, через сум, який викликають недосяжні речі, через приниження, яке виникає від розуміння неможливості їх досягти, через цей сум зітхнув того ранку мій батько, доне Херонімо, через цю ностальгію.

7

— Що, Тіто? Як усе пройшло?

— Погано.

— Чому?

— Не вийшло. Вона весь час реготала, бо всередину «Форда» залізла собака, яка дивилася на нас із вікна, а потім вийшла і почала лизати їй ногу і смикати мене за штани. Дивись, вона мені їх тут порвала. А дурепа Хіна аж задрижала від реготу. Потім, коли я подумав, що вона заспокоїлася, бо нам здалося, що та сука пішла, вона з’явилася знову, стала дивитися на нас із вікна, немовби сміючись, облизуючи собі морду і рухаючи головою, наче смакуючи, уяви собі, і тут уже і я розреготався, бо не міг стриматися, і Хіна теж стала сміятися і підтягнула труси, і я лишився ні з чим.

— От срань! Не пощастило, друже, наступного разу вийде. Я знайду тобі по-справжньому гарну дівчинку. Але це провина Хіни. Та жовта сука постійно за нею ходить, й інші хлопці кажуть, що через неї в них так само нічого не клеїлося. Так не піде. Я поговорю з Ромуальдо. Він має повернути тобі гроші.

— Звісно. Якщо я навіть цицьок їй не поцілував.

Ґабріель — це старший брат Тіто, власник крамниці вживаних журналів і книжок. Йому вдалося купити два столи для настільного футболу, в який тепер грають місцеві дітлахи. Ромуальдо чухає вуса, готуючись до вирішальної гри. Він свариться, репетує, керує, переганяючи своїми рухами більше повітря, ніж решта хлопців. Він трохи старший. Він думає купити собі моторолер. Деяким хлопцям нудно з ним грати, бо він дуже високої про себе думки, — кажуть вони, — не знаю, якої там про себе думки Ромуальдо, але він дуже змінився відтоді, як купив годинник… Ходімо краще до журналів, погортаємо їх трохи, потім повернемо на полицю, візьмемо інші, покажемо їм комусь, хто стоїть, притулившись до прилавку, або сидить на лаві поряд із Хіною. Вечори після школи ми проводимо в крамниці Ґабріеля, особливо коли рано темнішає, під приводом того, що ми, можливо, купимо в нього книжку, але перед тим нам треба добре її погортати, аби переконатися, що вона нам підходить. Хіна дає гладити свої ноги тому, хто їй читає. Тіто сховав мою голову і перкалевий костюм за прилавок — його обличчя вузьке, як у птаха, і все в прищах.

— Чуєш, Ромуальдо, ти маєш повернути моєму братові гроші. Хіна не дала йому нічого зробити.

— Слухай,