Читати книгу - "Макова війна, Ребекка Куанг"

що радив мати текст Сідзіня. Він ніколи не забував про оборону, не дозволяв собі відкритися, не відволікався. Ніколи не виказував наступного руху, безцільно не розхитувався й не спирався на п’яти, демонструючи супернику, коли збирається вдарити. Він завжди атакував із кутів і ніколи прямо.

Жинь від початку розуміла, що Алтань просто гарний, сильний боєць. Тепер вона бачила, що він у всіх значеннях геній. Його техніка бою спиралася на тригонометрію й була чудовим поєднанням прорахунку траєкторій та віддачі. Він послідовно перемагав, бо мав бездоганний контроль над дистанцією та моментом крутіння. Він довів математику бою до рівня науки.

Він бився часто. Упродовж семестру кількість викликів зростала — здавалося, кожен учень Дзюня хотів здолати його.

До кінця осені Жинь бачила, як Алтань бився двадцять п’ять разів. І жодного двобою він не програв.

Роздıл 6

Зима опустилася на Сінеґард раптово. Студенти ще тішилися приємним днем і осіннім сонцем, а вже наступного ранку побачили, що Академію вкрила холодна снігова ковдра. Снігом можна було помилуватися зо дві безхмарні хвилини. А потім від нього були самі незручності.

Уся територія Академії перетворилася на небезпечну зону, де можна було запросто щось собі зламати: струмки замерзли, сходи стали сльотавими й слизькими. Заняття, які раніше проводилися надворі, тепер перемістили до приміщень. Першорічкам доводилося регулярно посипати сіллю кам’янисті переходи, щоб сніг потанув, проте через слизькі стежки все одно до лікарні тягнувся постійний потік студентів.

З огляду на те, як проходили заняття з вірувань, холодна погода стала останньою краплею для більшості першорічок, які періодично навідувалися до саду, сподіваючись, що, можливо, Дзян усе-таки з’явиться. Але чекати на вічно відсутнього вчителя в саду, де ростуть наркотики, — це одне, а чекати в мороз — зовсім інше.

За декілька місяців після початку семестру Дзян жодного разу не прийшов на заняття. Студенти зрідка помічали його на території Академії, коли він робив щось недозволене й грубе. Якось він вибив у Неджі з рук тацю з обідом і пішов собі далі, насвистуючи; поплескав Кітая по голові зі звуком, схожим на голубине вуркотання; а ще спробував відрізати Венці волосся садівничими ножицями.

Щоразу, коли студентам вдавалося підловити його та запитати про курс, Дзян притискав до рота лікоть, видавав непристойний звук пукання й ухилявся від відповіді.

Жинь єдина продовжувала приходити до саду вірувань, і то лише тому, що там було зручно тренуватися. Оскільки тепер першорічки сердилися й уникали саду, він став єдиним місцем, де вона точно могла лишитися сама.

Жинь була вдячна за те, що ніхто не бачив, як вона невміло продиралася крізь текст Сідзіня. Основи вона засвоїла без значних труднощів, але з’ясувала, що навіть другу форму страшенно складно зібрати докупи.

Сідзінь захоплювався роботою ногами зі стрімкими перекрутами. Ось тут вона й запнулася на схемах. На кожній новій ілюстрації ноги моделі були розташовані зовсім під інакшим кутом, ніж на попередній. Сідзінь писав, що для того, щоб боєць міг звільнитися з будь-якого незручного становища, навіть близько до поразки, він має досягти ідеальної рівноваги, а отже, здобути перевагу в більшості бойових позицій.

У теорії це звучало непогано. А на практиці означало багато падінь.

Сідзінь радив учням відпрацьовувати першу форму на високій поверхні, бажано товстій гілці чи верхівці стіни. Пішовши проти здорового глузду, Жинь видерлася на середину великої верби, що нависала над садом, і нерішуче ступила на гілку.

Попри відсутність Дзяна протягом усього семестру, сад лишався дуже добре доглянутим. Він був калейдоскопом яскравих, сліпучих кольорів, схожих на колірні схеми зовнішнього оздоб­лення тіканійських будинків розпусти. Навіть у холод фіолетові та криваво-червоні маки рясніли цвітом, а листя було підстрижене охайними рядами. Кактуси, які від початку семестру встигли збільшитися вдвічі, пересадили до нових глиняних горщиків, розфарбованих похмурими чорно-помаранчевими орнаментами. Люмінесцентні гриби так само пульсували тьмяним тривожним сяйвом, немовби крихітні чарівні ліхтарики.

Жинь уявила, що людина, залежна від опіуму, могла сидіти тут цілими днями. Вона замислилася: може, Дзян саме це й робив.

Непевно стоячи на вербовій гілці та силкуючись втримати рівновагу під натиском сильного вітру, Жинь тримала в одній руці книжку, бурмочучи вголос вказівки, та намагалася відповідним чином розставити ноги.

— Праву стопу виставляємо, вказуємо нею прямо. Ліву стопу назад, перпендикулярно прямій лінії правої. Переносимо вагу вперед, піднімаємо ліву ногу…

Жинь розуміла, чому Сідзіню це здавалося гарним тренуванням рівноваги. Але також вона розуміла, чому Сідзінь категорично не радив займатися на самоті. Жинь небезпечно похитнулася і змогла відновити рівновагу лише після кількох секунд нестямного розмахування руками, коли навіть серце перестало битися. «Заспокойся. Зосередься. Праву ногу вгору, заводимо її за…»

Голосно насвистуючи «Дотики Хранителя Воріт», з-за рогу вийшов майстер Дзян.

Права нога Жинь зісковзнула. Дівчина звісилася за край гілки, впустила книжку й гепнулася б на кам’яну підлогу, якби не втрапила лівою щиколоткою в розвилку двох гілок.

Коли її обличчя опинилося за кілька сантиметрів від землі, Жинь смикнуло, і вона голосно видихнула з полегшенням.

Дзян мовчки дивився на неї. Жинь також витріщилася на нього, у голові гуло, коли кров приливала до скронь. Остання нота Дзянової пісні обірвалась і стихла в завиваннях вітру.

— Ну привіт, — нарешті промовив він. Його голос цілком личив поведінці: безтурботний, незацікавлений та ідилічно допитливий. За інших обставин він видався б їй заспокійливим.

Жинь незграбно силкувалася підтягтися вгору.

— З тобою все гаразд? — запитав він.

— Я застрягла, — пробурмотіла дівчина.

— Гмм… Схоже на те.

Було очевидно, що він не збирався їй допомагати. Жинь висмикнула щиколотку з гілки і з болісним стогоном приземлилася просто біля Дзянових ніг. Щоки горіли, вона підвелася та обтрусила сніг із форми.

— Елегантно, — зауважив Дзян.

Він нахилив голову ліворуч, пильно вивчаючи Жинь, немов особ­ливо цікавий екземпляр. Зблизька Дзян видавався ще дивакуватішим, ніж здавалося раніше. Його обличчя було загадкою: жодних вікових зморшок, але і юністю воно не пашіло, радше було мовби невразливим, схожим на гладенький камінь. Очі у Дзяна були блідо-­блакитні, і таких очей в імперії Жинь не бачила більше ні в кого.

— А ти безстрашна, правда ж? — він говорив так, немов намагався не розсміятися. — І часто ти гойдаєшся на деревах?

— Ви налякали мене, пане.

— Гмм, — він надув щоки, немов мала дитина. — Ти улюблениця Ірдзяха, так?

Жинь умить зашарілася.

— Я… Я хотіла сказати, що ні…

— Це ти. — Він почухав підборіддя, підняв із землі її книжку та з легкою цікавістю почав гортати сторінки. — Мале смагляве сільське диво. Він постійно торочить про тебе.

Жинь посовала ногою, розмірковуючи, до чого він хилить. Це був комплімент? Слід подякувати? Дівчина заправила пасмо волосся за вухо.

— Гм.

— О, прикидайся сором’язливою. Тобі це подобається, — Дзян побіжно опустив погляд на книгу, а потім знову глянув на неї. — Звідки в тебе підручник Сідзіня?

— Знайшла в архіві.

— Ага. Я віднесу його назад. Ти не безстрашна. Просто дурна.

Побачивши спантеличений вираз обличчя Жинь, Дзян пояснив:

— Дзюнь категорично заборонив вивчати Сідзіня щонайменше до другого року