Читати книгу - "Пригоди Клима Кошового. Продовження"

Так вони дісталися свого будинку. Сніг уже не опускався лагідно – падав лапатий. Трохи підсилився вітер, грався згрубілими сніжинками, жбурляв їх в очі. Доводилося нагинати голови на ходу, тож Кошовий не відразу побачив одиноку постать, котра виступила навперейми, відділившись від брами.

– Ой! – вигукнула Бася від несподіванки, притиснувшись до Клима.

– Якого дідька! – не стримався той, гримнувши на візитера.

– Пане Кошовий, не гнівайтесь, – пробелькотів збентежено Остап Найда. – Не міг чекати до завтра. У нас тут знову біда.

– У кого – у вас?

Коли заздалегідь знаєш відповідь, питання виглядає тим більше дурним.

– Тітка Уляна прибігла, – видихнув студент, говорячи швидко, немов боячись, що пан адвокат не захоче дослухати його до кінця. – Лука зник. Забіг не знати куди. Додому не повернувся, а такого раніше ніколи з ним не бувало. Поможіть, пане Кошовий!

Бася притиснулася сильніше, її жест мав би означати: нікому не віддам.

Сіпнулося віко.

Ну, і як же тобі помогти, холєра…

– Чого ви хочете від мене, пане Кошовий?

Франек Віхура говорив стомлено й виглядав так само. Голос трохи хрипів. Комісар застудив горло, і грубий плетений шарф довкола шиї робив поліцейського чиновника в його кабінеті менш офіційним та, відповідно, більш домашнім. Клим чудово розумів стан Віхури. Мало застудитися, що зовсім не дивно в таку погоду. Поточної роботи повно, не важливої чи менш важливої нема зовсім. Тут іще прикрий адвокат зі своїм питанням. Причому Кошовий, чесно кажучи, сам не знав, чого домагається від комісара. Тим не менше, куди йти і що робити, Клим у світлі останніх подій погано уявляв.

– Зникла людина, пане Віхуро.

– Чую це від вас утретє за цей ранок, – хрипнув комісар, скривившись – говорити не надто комфортно. – Ваш підопічний кудись забіг. Далі що?

– Лука Різник уже не мій підопічний, – нагадав Кошовий.

– Тоді на біса ви ним так переймаєтесь? З нього, нагадаю, зняті всі підозри й звинувачення.

– Так. Але змушений наголосити, пане Віхуро: цей чоловік слабий. Він погано себе контролює. До того ж не повернувся додому вперше в житті. Завжди приходив, а тут – нема. З ним могло щось статися.

– А могло й не статися, – парирував комісар. – Ви можете передбачити дії таких людей? Вони не відповідають самі за себе.

– Раніше Лука не дозволяв собі нічого подібного.

– Тепер дозволив. Не забувайте, пане Кошовий: душевні хвороби мають властивість прогресувати. Дивно, що ви не взяли цього до уваги. Адже віднедавна маєте повне право називати себе знавцем пацієнтів Кульпаркова.

Клим зсунув брови.

– Не розумію вашої іронії, пане комісаре. Вона навіть образлива для мене.

– Жодної іронії. То вам здається. – Віхура поправив шарф на шиї, затягнувши його трохи щільніше. – Кажу лиш, що з цим вам треба йти не до мене, а до вашого нового колеги, професора Ліщинського.

– Дякую, – стримано мовив Кошовий. – До нього звернуся, коли треба буде консультація. Або порада медичного характеру. Але коли зникають люди, слід звертатися до поліції, а не на Кульпарків чи до іншої лікарні.

Віхура приречено зітхнув:

– Пане Кошовий, ви – досвідчений юрист. Довели це мені та всьому Львову кілька днів тому. Зробили це, без перебільшення, блискуче. Знімаю перед вами капелюха, ви таки показали слабкість деяких ланок слідства й правосуддя. Проте саме як фахівець із права мусите знати: якщо людина не ночує вдома, це ще не привід оголошувати її в розшук.

– Йдеться про хворого хлопця! – підніс голос Клим.

– Тихіше будьте, – порадив комісар. – Це по-перше. По-друге, Лука Різник не злочинець, як ви змогли довести. Поліція не може його шукати. Також він – не жертва. Бо, погодьтеся, нема підстав вважати його викраденим, вбитим, узагалі постраждалим від насильницьких дій. Як представник закону не бачу жодних підстав для того, аби зникнення Різника потрапило в сферу наших інтересів.

– Тобто хай Лукана спершу покалічать чи, не дай Боже, вб’ють, і тоді ви почнете діяти?

– Грубо, пане Кошовий. Але така правда життя, – розвів руками Віхура. – Ви самі щойно це сказали. Взагалі, чому обов’язково прогнозувати смерть чи інші неприємності? Ви вперто й думки не припускаєте, що Різник може повернутися додому. Раптом він уже там. Не хочете переконатися?

З тону поліцейського Клим зрозумів – розмову скінчено.

Виходячи з будівлі департаменту, він так і не знайшов для себе пояснення, яку мету справді переслідував оцим своїм візитом. Та куди йти далі, в які двері стукати, не мав зеленого поняття.

Напередодні Бася, стривожена раптовою появою Найди й новим несподіваним поворотом у розвитку подій, довго не могла заснути. Розмови про благодійний фонд, допомогу нещасним та, головне, її роль у цьому неабияк збудили її. Тож новина, котра волею долі стала логічним продовженням зустрічі, підтвердивши справедливість слів Ліщинського, запалила її ще більше. Бася, в окремі моменти ледь не зриваючись на істерику, вимагала від Клима взяти активну участь у долі зниклого хлопця. Навіть вжила незвичне для вух Кошового, але віднедавна модне в богемному середовищі слово «карма»: мовляв, Лука Різник відтепер є його кармою, і тепер Клим має виконати своє призначення.

– Лукан – твоє випробування! – заявила вона.

Кошовий змушений був визнати Басину правоту. Бо, як не крути, встряв у цю справу, аби отримати з неї зиск, що вдалося в повній мірі. Коли так, треба далі опікуватися тим, за кого взявся відповідати і кого, відверто кажучи, приручив. Тут мова не про Лукана, бо парубійко, здається, так і не усвідомив до кінця, що з ним сталося, могло статися і чого він уникнув. До Клима прив’язалася його мама. Заразом – власний помічник, котрий і раніше був вдячний адвокатові за підтримку, а тепер дивився на нього так віддано, як дивиться цуцик на господаря. Інших порівнянь Кошовий не знайшов, і цей стан справ йому категорично не подобався. Бо робив усе це, аби підкріпити власні амбіції.

Зовсім не претендував на те, аби замінити в чиїхось очах Бога.

Тому діяти змусила не пізня розмова з Басею. Її вдалося заспокоїти дещо радикальним способом, до якого Клим вдавався вкрай рідко, та зараз іншого варіанта не бачив. Видобувши з шафи почату пляшку сливової наливки, запропонував нареченій ковтнути трошки й заспокоїтись. Склав компанію, і Бася справді трохи попустилася. Після другої чарки запевнив, поклавши руку на серце: зробить для пані Уляни все можливе й неможливе. Після того панна Райська умиротворено