Читати книгу - "Пригоди Клима Кошового. Продовження"

– Так, – трохи подумавши, кивнула Магда. – Але Агата зізналася.

– І поліція охоче їй повірила! – підхопив Ліщинський. – Це ж дуже просто, коли вбивство можна списати на душевнохвору особу. Не треба шукати мотивів, адже дії моїх пацієнтів зазвичай ірраціональні. Аби за півроку випадково не зловили крадія, котрий тієї фатальної ночі заліз до помешкання Гадзінських, усе так би й скінчилося. Подружжя з відомих причин разом не спало. Вікна кімнати, в якій спочивав чоловік, виходили в двір. Злодій давно придивлявся до заможного клієнта. Та не врахував, що Гадзінський невчасно прокинеться. Тож вихопив ножа, вдарив його в живіт, кинув зброю поруч і втік, не забувши все ж прихопити добро. На цьому дозвольте завершити, бо подібних прикладів можу навести ще чимало, й ми не просунемося далі.

– Я не відповідаю за дії поліції, – кинула Магда, та зараз її голос уже не звучав сухо. – Пан Богданович так само не обговорював зі мною все, що там коїлося. Навпаки, вдома волів уникати розмов про службу. Відпочивав від щоденної казенної рутини. І я, як могла, забезпечувала йому затишок та всі умови для того.

– Розумію ваше небажання обговорювати подібне, – Кошовому здалося, що професор навмисне сказав це, аби його таки лишилося зверху. – Лиш хочу, аби всі присутні переконалися: турбота про душевнохворих – справа дуже важлива. Поки маємо лише локальні, поодинокі суспільні потрясіння. Більшість із них провокують люди, чия психіка так чи інакше вражена. Вони не повинні зоставатися без уваги. Бо щойно накопичиться критична маса, вибуху не минути. Аж до початку глобальної війни.

– Ви перебільшуєте, – не стримався Клим. – Війни не потрібні цивілізованому світу. Ані в центрі Європи, ані тут, на її східних околицях. Тим не менше, про війну пишуть у газетах як про реальність.

– То все крикуни й самозвані пророки, – відмахнувся Ліщинський. – І аби ви знали, пане Кошовий, скільки їх у Берліні чи Відні.

– Але ж там сидять не дурні люди! – вигукнув Клим. – Одна справа – дискусії, часом досить емоційні. І зовсім інша – офіційна державна політика, спрямована на підтримання людей у стані постійної бойової готовності!

– Я намагаюся триматися від політики чимдалі. Але війни не буде, бо нема з ким воювати. Російський цар слабкий, – зауважив професор тоном, яким ставлять діагнози. – Все це розумію я, лікар. А верховна влада – й поготів. Та давайте повернемося до того, з чого я почав. Ваші роздуми та побоювання, пане Кошовий, цілком у руслі пропозиції, яку я хочу зробити присутнім. А саме: створити фонд допомоги душевнохворим, котрі потребують нагляду й допомоги більше, ніж інші.

– Інші – це які? – швидко запитала Магда.

– Ті, чиї рідні та близькі мають змогу забезпечити подібні умови, – охоче пояснив професор. – Не кожен мій потенційний пацієнт може дозволити собі не те що лікування – елементарний візит до лікаря. Не лише я, а й пан Мазур готові знаходити вільний час, аби приймати таких хворих. Проте погодьтеся, нас двох замало. Тим більше, весь тягар фактично доведеться брати на себе моєму асистентові. Адже я не можу манкірувати обов’язками читати лекції в університетах, куди запрошений і маю відповідні угоди. Натомість кошти, зібрані нами, допоможуть залучати не лише інших лікарів, причому – колег із Парижа, Берліна, Варшави чи Лондона. Значно важливіше регулярно відвідувати підопічних, стежити за умовами, в яких вони живуть, надавати правову допомогу, а вони її потребують постійно. Зрештою, невеликі групи можна й треба вивозити на відомі курорти, аби вони могли бодай трошки стабілізувати себе. І це лише в загальних рисах, пані та панове.

На цих словах до кабінету зайшли троє кельнерів. Кожен тримав піднос з тарілками. Запахло свіжоспеченою рибою. Вони швидко й вправно подали кожному страву, потім один долив у спорожнені чарки наливки. Коли вони пішли, Ліщинський, не поспішаючи братися до їжі, спитав:

– То як, ви підтримаєте мене?

Кошовий глянув на Басю, потім – на Магду. Обидві мовчали, й Клим узяв ініціативу на себе.

– Справа благородна, пане професоре. Кажу це як людина, котра зовсім недавно мала практику, що підтвердила ваш невеселий діагноз суспільству. Але не зовсім розумію, чому ви зібрали з такого приводу саме нас.

– Поясню, – тут же мовив Ліщинський, напевне готуючись до подібного питання. – З пані Магдою Богданович я давно хотів зустрітися та поговорити про це. Ви, пані Магдо, особа у Львові доволі відома. Вас поважають впливові люди в ратуші, сеймі. Ви на короткій нозі з багатьма промисловиками. З тими, з ким не маєте контактів, здатні досить легко їх налагодити. І, що дуже важливо, останнім часом займаєтеся благодійною діяльністю, хоч і по інших напрямках. Отже, маєте досвід, ваше слово може багато важити. Якщо ви пристанете на мою пропозицію, фонд матиме у вашій особі вагому практичну підтримку.

– Ви переоцінюєте мої можливості, – сказала Магда. – Тим не менше, дякую.

– Це ви, пані Магдо, не знаєте своїх можливостей до кінця, – парирував Ліщинський з посмішкою. – Чесноти пана Кошового як правника й відповідального громадянина рекламувати зайвий раз не варто. Приклад у всіх на вустах. Нарешті, панна Райська, – професор легенько вклонився в бік Басі, котра весь цей час мовчала. – Дуже добре, що ваш наречений здогадався взяти вас із собою. Участь у нашій справі відомої акторки, справжньої зірки сцени, буде вкрай корисною. Лише вашого імені досить, аби надати фонду належної ваги, панно Барбаро. Ви станете окрасою благодійних вечірок, і збирати кошти буде ще простіше. Повірте мені, знавцеві людських душ.

– Дякую, – зашарілася Бася, хоч і звична до компліментів, проте – не в такому контексті. – Можу лиш повторити за пані Магдою: ви переоцінюєте мої скромні можливості.

– Доведеться повторитися: ви так само не до кінця розумієте власний потенціал. – Ліщинський взяв чарку. – Бачу, принципових заперечень поки нема. Тож пропоную віддати належне панській форелі. Не варто чекати, поки захолоне. Будемо їсти й обговорювати далі. Готовий приймати пропозиції та зауваження.

Ніхто з присутніх за столом не був проти.

…Назад Клим та Бася теж поверталися пішки.

Збуджена несподіваною пропозицією й можливістю відчути себе в новій іпостасі, трошки більшій, аніж акторка театру та в перспективі – кіно, Бася говорила без угаву. Кошовому лишалося слухати та піддакувати. Коли вона вкотре захоплювалася думками вголос, Клим думав про своє. Мав кілька аргументів проти не так самої ідеї, як пропозицій втілювати її на практиці. Але всі вони переважувалися єдиним «за»: як адвокат він у такий спосіб закріплював та підвищував власний