Читати книгу - "Пригоди Клима Кошового. Продовження"

Кошовий же вклався не одразу. Трохи посидів за столом в імпровізованому кабінеті, щільно причинивши двері в спальню, смакуючи наливкою та викуривши половину сигари. Думки роїлися в голові, крутилися довкола зникнення Різника, та зібрати їх докупи й спрямувати в потрібне русло Климові не вдалося. Вирішивши нарешті, що ранок розумніший за вечір, та припустивши можливість повернення хлопця додому ще до ранку, він розчавив кінчик сигари в попільничці, щільніше причинив кватирку, бо мороз ще підсилився, й так само поринув у тривожний сон.

Коли ж, прийшовши ранком у контору, довідався від помічника – Луки нема і матір тіпає, знайшов єдине поки рішення: йти з цим у поліцію.

Візит не дав ніякого результату. Вірніше, дав єдиний: розуміння того, що кримінальна поліція не перейматиметься зникненням такого собі Лукана Різника. Коли нема, на кого розраховувати, доведеться покластися лише на себе. Ситуація для Кошового знайома, так він звик давати собі раду краще.

Вертаючись пішки назад на Шевську, він усю дорогу прикидав варіанти.

Найгірший – спробувати відновити старі зв’язки з кримінальниками. Після історії з убивством Агнелі Радомської Кошовий намагався триматися від цієї публіки чимдалі. Густав Сілезький, якого звільнили з-під варти Климовими зусиллями, на невизначений час забрався зі Львова, аби не мозолити поліції очі. Його посіпаки лишилися тут, і хоч мали всі можливості, аби розшукати Лукана навіть під землею, Кошового зупиняла саме відсутність ватажка. Контролювати того ж Єжи Тиму, свою праву руку, поміркований Густав не зможе. А Клим, знаючи звичаї кримінального світу, мав усі підстави припустити: захопившись, Тима стане погано керованим. Через що сам Кошовий заробить на свою голову додаткових проблем.

Більш прийнятним він вважав звернутися по приватну допомогу до Карла Лінди. Цей схожий на щура поліцейський чиновник керував усією львівською агентурою, маючи таємних агентів всюди, від банків до борделів, від ратуші до злодійських кнайп Замарстинова. На користь цього рішення працювало те, що Клим мав усі підстави вважати Лінду одним із тих поліцейських, хто справді вартий поваги і, що важливіше, з яким за певних обставин можна домовитись. Мінус – Лінда напевне знатиме, що Кошовий уже ходив із цим до Віхури. Отже, погодившись допомагати, ризикує накликати на свою голову гнів начальства. Чого хотілося значно менше, аніж підставляти голову під дуло злодійського револьвера.

Лишався іще найменш певний, зате багато разів перевірений варіант – Йозеф Шацький. Дантист із Кракідалів крутився всюди, знав усе або майже все, що відбувалося у Львові. Відшукати зниклу людину навряд чи міг, бо не мав можливостей ані поліційної, ані злодійської агентури. Проте цінність спілкування з Шацьким була іншою: він міг підказати. Здебільшого навіть ненавмисне, не маючи наміру робити саме так. Але хід його думок, якому до того ж заданий потрібний напрямок, міг у певний момент осяяти Клима, що траплялося вже не раз.

Тому, проходячи повз поштове відділення, він відбив Шацькому телеграму, призначивши зустріч у знайомому вже барі на Оссолінських. Потому з відчуттям бодай якось виконаного обов’язку, підтвердивши цим власну небайдужість, Клим упевнено рушив до контори. Хтозна, раптом будуть якісь новини, Остапові наказано сидіти безвилазно й пантрувати.

Дивина – вгадав.

Щойно переступив поріг, Найда простягнув конверт.

Заклеєний. Дешевий. Без адреси.

Лиш напис: «Для пана адвоката».

Друкованими літерами.

– Та я трохи знаю русинську, – нагадав Шацький, коли Кошовий вирішив прочитати йому записку вголос. – Мені треба це побачити.

Знизавши плечима, Клим простягнув Йозефові папірець. Це був клапоть акуратно розірваного навпіл чистого канцелярського аркуша з коротким посланням. Літери анонім виводив великі, тож Шацький обійшовся без окулярів. Лиш трохи відсторонив від себе, ледь примружився. Перечитавши про себе двічі, дантист акуратно поклав записку перед собою, витягнув губи, звично поцмокав, хитнувши при цьому головою.

– Пане адвокате. Відомий вам Лука знову вскочив у халепу. Згадує вас постійно. Маєте забрати його нині За Тором[33] не пізніше десятої вечора. Радо позбудуся його у хаті, яка горіла.

– Я так само вивчив послання напам’ять відразу, – сказав Кошовий. – Питання до вас тільки одне: де це знаходиться?

– Перепрошую – що саме?

У цей момент обом принесли замовлене пиво. Клим відсунув свій кухоль убік, Шацький не міг ігнорувати, зробив чималий спраглий ковток, повторив:

– Де знаходиться – що?

– Призначене в записці місце зустрічі.

– То на Клепарові, – коротко відповів Йозеф. – Точніше, у тихому закапелку, там поруч залізничний насип. Знаю, як дістатися, та життя заносило між тих горбів лише раз, замолоду. Скажу відверто, навіть моя пані Шацька не знає про тамту пригоду. Хоч я перед своєю фейгале чесний та прозорий, проте без знання окремих фактів моєї бурхливої юності Естер краще спатиме.

Кошовий замислено мовчав. Потягнувши ще пива, Шацький, вкотре ковзнувши очима по записці, трохи подався через стіл до співрозмовника.

– То місце зустрічі – все, що хотіли знати? Інше вам зрозуміло?

– Так, – кивнув Клим, далі не чіпаючи свого кухля, бо пиво зараз переймало його найменше. – Наприклад, невідомий доброзичливець або чудово знає, або встиг переконатися, що Лука Різник не ладен писати. Неписьменним хлопця не назвеш, він знає українську та польську на рівні, достатньому, аби читати вивіски на вулицях, їхні назви, оголошення тощо. Він може формулювати власні думки. Але складати слова в речення на письмі, хай навіть із помилками – не для нього. Дізнався про це і від його матері, і від його родича Найди, та й сам мав нагоду пересвідчитись.

– Утікачем опікується якийсь чоловік, котрий знає про ваші з ним справи, – вставив Шацький. – Як на мене, це досить звужує коло, і ви завиграшки вирахуєте того аноніма.

– Не тіште себе ілюзіями, – відмахнувся Кошовий. – Завдяки газетам про наші з Луканом справи відомо щонайменше половині Львова. Зі мною вже кілька днів вітаються в різних місцях зовсім незнайомі особи. Правда в тому, Шацький, що автор записки знає Луку. Хлопець, своєю чергою, так само знає його. І довіряє, бо інакше б не побіг по допомогу.

– Ось, пане Кошовий, ми й прийшли до того, з чого слід було починати! – Йозеф зробив черговий, тепер уже переможний ковток. – Ваш пацієнт, тобто, перепрошую, клієнт, раптом утік із дому. Хоча після вашого втручання в його долю Луканові нічого не загрожувало. Виглядає, загроза з’явилася. Настільки серйозна, що бідоласі довелося мазати п’яти.

– Ми в одному напрямку мислимо, – погодився Клим. – Одне уточнення. Різник нічого не сказав матері, найближчій йому людині. Побіг зі своїм лихом не до мене, хоча в записці ясно вказано: хлопець постійно згадує мене як рятівника. Лука шукав порятунку в іншої, третьої,