Читати книгу - "Альфонс Цiттербаке, Герхард Хольц-Баумерт"

Тут я пригадав, як мама завжди мене напучує: «Альфонсе, навіть коли тебе несправедливо в чомусь звинувачують, не сперечайся, краще помовч, бо розмова — срібло, а мовчанка — золото», — і негайно замовк.

Жінка з крилами шуліки над вухами не заспокоїлася. Вона звернулася до свого сусіди, чоловіка, що палив люльку:

— Ну й зухвалий хлопчисько і впертий до того ж.

Чоловік вийняв люльку з рота і сказав:

— Але ми теж іноді поводимося не так, як слід.

Ззаду протискувались у вагон і так штовхнули чоловіка з люлькою, що він ледве втримався на ногах.

До тітки їхати шість зупинок. Я мало не проїхав свою зупинку. Щоб проштовхатися до виходу, довелося добряче попрацювати ліктями. Що тільки кричали мені навздогін дорослі!

Я часто задумуюсь: як же треба входити в трамвай? Протискуватися вперед — погано, тупцювати позад усіх — теж не годиться. Ох, нелегко буває, коли тобі десять років і ти нічого не можеш сказати на свій захист.

Інколи мені сниться, що я водій і мій трамвай мчить так швидко, що пасажирам стає моторошно. І всі вони ніби німіють і робляться маленькі на своїх сидіннях. Вони все меншають, а я більшаю, зловтішно сміюсь і лечу з ними темними, тихими вулицями.

А вам таке не сниться?

Все почалося з того, що на Новий рік мені дозволили провідати дідуся й бабусю. Вони живуть у маленькому гарному місті. Я дуже зрадів. Звісно, зрадів я не тільки тому, що знову побачу те містечко, а передовсім тому, що в дідуся і бабусі зможу робити все, що схочу. Та коли я приїхав, усе склалося не так, як гадалось.

Якось я застав за розмовою трьох дідусів. Перший був мій дідусь. Другий і третій — не мої дідусі, але я знаю їх давно. Це дідусі Полліх і Мюркельмайер. Вони сиділи за столом дуже сердиті і розмовляли так голосно, ніби сварились.

Дідусь Полліх сказав:

— Паулю (це так звати мого дідуся), ти мусиш це зробити, а то що подумають про нас люди?

Мій дідусь у відповідь:

— Фрідріху, повір мені, я б охоче пішов, але з нежиттю і хворим горлом…

А йому дідусь Мюркельмайєр:

— Паулю, не кидай нас у біді. Вже двадцять років ми робимо це. А що тепер місто подумає про нас?

Мій дідусь мало не заплакав:

— Але ж, Евальде, зрозумій, я просто не можу!

В цю мить вони помітили мене і почали бурчати — чому, мовляв, такої чудової зимової днини я сиджу в хаті. А я все крутився коло вікна, намагаючись зрозуміти, про що сперечаються дідусі. Нарешті збагнув: мій дідусь не може грати на тромбоні. Три дідусі завжди в новорічний вечір грають пісень на башті ратуші. Мій дідусь грає на тромбоні, дідусь Мюркельмайєр — на маленькій сурмі, а дідусь Полліх — на ріжку.

Тепер же мій дідусь такий застуджений, що не хоче і не може грати. Два інші дідусі дуже непокоїлися і, коли суперечка загострювалась, вони знову присікувалися до мене, ніби я був винний.

— Паулю, ти мусиш грати, — знову й знову наполягали дідусі.

Але мій дідусь тільки заперечливо похитав головою і крекчучи сказав:

— Я й так голосу не підведу.

Дідусь Полліх, мастак на жарти, засміявся:

— А що, як Альфонс піде з нами? Візьмімо його на башту. Він замінить тебе, Паулю.

Мій дідусь сердито зиркнув на нього крізь окуляри:

— Фрідріху, не жартуй. Альфонс же не вміє грати!

— Але ж ми повинні грати, — правив своєї дідусь Мюркельмайер. — А то що подумає про нас місто?

Дідусь Полліх захопився своєю ідеєю:

— Чому б йому не піти? Хлопець майже такий, як ти на зріст. Одягнемо його у твій кожух і хутряну шапку. Він тільки стоятиме з нами, а ми з Евальдом будемо грати за трьох. Може, люди, що знизу дивитимуться на нас, нічого не помітять.

Всі три дідусі подивилися на мене.

— А як підіймаються на башту? — поцікавився я (у мене ж від висоти наморочиться голова).

— Як? Що за дурні питання! Звісно ж, по дерев'яних сходах! — сердито сказав мій дідусь і сьорбнув грогу[*] із склянки. Однак пропозиція дідуся Полліха йому начебто сподобалася, бо він покликав мене: [* Грог — напій із рому чи коньяку та окропу з цукром. ]

— А підійди-но сюди!

Я підійшов і став поруч нього. Ще трохи, і я дожену його зростом (бабуся ж значно вища за дідуся). Обізвався дідусь Мюркельмайер:

— Отже, вирішили. Мені теж подобається такий вихід із становища. Альфонс із тромбоном стане біля нас, а ми гратимемо. Тоді буде вже без десяти хвилин дванадцята, і люди не роздивляться, хто там стоїть на башті.

Більше вони зі мною не стали розмовляти, а я не зважився сказати, що у мене від висоти паморочиться голова.

Настав новорічний вечір. Моя бабуся вкотре умовляла трьох дідусів:

— Ви мов діти. Облиште хоч раз своє грання…

А мені сказала:

— Альфонсе, ти щось дуже блідий.

Але я мовчки вліз у дідусів кожух, натяг на вуха його шапку, від чого удвічі поважчав, і пішов із дідусями Мюркельмайєром та Полліхом до ратуші. Мій дідусь стояв біля вікна і дивився нам