Читати книгу - "Альфонс Цiттербаке, Герхард Хольц-Баумерт"

Як стали підійматися сходами, дідусь Полліх, узяв у мене тромбона, а мені дав ріжка. Але навіть із ріжком я зумів зачепитися за поруччя. Ріжок трохи погнувся. Це було погано, але найгірше чекало нас попереду. Коли ми вийшли з великих поточених шашелем дерев'яних дверей на майданчик башти, у мене аж пожовкло в очах (чом не почорніло — адже був вечір?). Внизу, мов маленькі жучки, метушилися люди — вони поспішали до ратуші, бо знали: незабаром на башті має початися концерт.

Дідусі ще раз нагадали мені:

— Не дми в тромбон, стій собі спокійно, а коли ми закінчимо, щоб і ти разом із нами махав шапкою.

Я кивнув і міцно притис до грудей тромбон. Дідусі почали концерт. Думаю, вони грали добре. Внизу, наче мурашки, ворушилися люди. Другу пісню дідусі пішли грати на інший край майданчика. Тут, нагорі, почуваєш себе так, наче ти повис над прірвою. У мене аж похололо в грудях. В цю мить десь поруч двічі страшенно гримнуло. Мені здалося, що то пальнули з гармат. Мов божевільний, я подув у тромбон. З переляку, звісно. Тромбон застогнав, потім забурчав.

Дідусь Полліх вмить перестав грати і гукнув до мене:

— Облиш, Альфонсе, облиш!

Він знову почав грати, але ніяк не міг попасти в такт із дідусем Мюркельмайєром.

— Геть! — зашипів він на мене.

Я відійшов убік і задивився в чорну глибину на барвисті ліхтарі та натовп. Поруч мене дідусі грали якихось неймовірно гарних пісень. А потім знову пролунав той самий грім. Цього разу аж тричі. З переляку я мало знову не подув у тромбон, та в голові блискавично промайнула думка: ти не смієш дути! І тут я впустив тромбон, а може, він просто вислизнув у мене з рук. Я спробував підхопити це страховисько, притиснути його до поруччя. Руки в мене заклякли від холодного вітру та страху і були мокрі від снігу, що лежав на поруччі. А тромбон все далі й далі перехилявся через поруччя. В розпачі я вхопився просто за холодне пузо тромбона. Наче велика золота рибина, пропав він з очей.

— Допоможіть! — зарепетував я. — Він же всіх повбиває!

Дідусі Полліх і Мюркельмайєр перестали грати.

Тримаючи свого ріжка задубілими пальцями, дідусь Полліх запитав мене:

— Альфонсе, а де тромбон?

Я показав униз. Але тромбон нікого не вбив. Він покотився по даху і застряв там у глибокому снігу, зачепившись за ринву. На жуків, тобто на юрбу внизу, посипалася ціла снігова лавина. Ми бачили, як люди махали нам, чули їхні вигуки. Я кинувся вниз сходами. Я чув, як позаду сварилися дідусі Полліх і Мюркельмайєр.

— Це ти запропонував, Евальде!

— А ти наполіг узяти Альфонса!

Коли я знову відчув під ногами тверду землю, то трохи повеселів. Однак в ту ж мить чиясь міцна рука вхопила мене за вухо, і я почув дідусів голос:

— Що ти, хлопче, зробив із нами? Вже двадцять років ми даємо чудові концерти на башті. Тепер люди сміються над нами. А мій тромбон, де мій тромбон?

Цього разу я показав угору.

Не знаю, чого від мене завжди хочуть дорослі. Адже тоді ніхто як слід не дослухався до тих пісень, дехто в той час уже підпалював фейєрверки. Може, люди навіть подумали, що падіння тромбона було в програмі новорічного вечора.

До речі, дідусів тромбон уцілів. Наступного дня пожежники полізли драбиною і дістали його. Пропав тільки мундштук. Це найнезначніша частина тромбона. Звісно ж, дідусі кажуть, що мундштук найголовніший.

Сьогодні 4 січня, а троє дідусів усе ще сперечаються, хто з них узяв мене нагору. Я знаю, то був дідусь Полліх, але мовчу, бо дідусі не надто зважають на мої слова. Вони мають мене за невиправного шибеника і йолопа. Вони аж ніяк не самокритичні. Вся ця історія сталася через дідусів нежить. А я хіба винний, що у мене так легко наморочиться голова? Я не збираюся ставати покрівельником — коли виросту, будуватиму тунелі. І нарешті, про те, що гриміло. Тільки наступного дня я збагнув, що то був годинник на ратуші. Він бив половину, а потім без чверті дванадцяту. Уявіть себе з тромбоном у руках поруч такого велетня. Як би ви повелися?

Ага, ось і пані Цвой.

— А вже скоро вечір, вже посутеніло, — кажу я.

— Вибач, Альфонсе, але в мене було таке важливе засідання, — відповідає вона.

— Еге ж, — кажу я, — тато завжди так говорить, коли приходить додому пізно ввечері. Мама каже, що вона цього не зносить.

Пані Цвой ніяковіє і каже: — Воно то так…

Там часом вона гортає мої папери, де я все позаписував.

— Це ми надрукуємо, це ми надрукуємо, — весь час приказує вона, сміється і поплескує мене по плечу. Потім дає мені 50 пфенігів на зворотний шлях — 20 пфенігів на проїзд і 30 на лимонад.

Тільки випивши на вокзалі ситра, пригадую, що через усю ту метушню в дитячому видавництві я так і не здав те оповідання, що написав на конкурс — воно лишилось у мене в кишені. Але туди я більше не піду. Краще відмовлюся від конкурсу. Я ж невдаха, чи не так?

Якщо вам сподобалися (чи не сподобалися) мої оповідання, напишіть у дитяче видавництво.

Ваш Альфонс Ціттербаке.

Озеро Кюдер, що біля нашого міста,