Читати книгу - "Альфонс Цiттербаке, Герхард Хольц-Баумерт"

у рот води. 'Я обережно переліз на товсту гілку. Каштан був не дуже високий, гілки — товсті, і все йшло гаразд. Лише кульок із кістками та латунні палички заважали мені. Я саме збирався пустити останню гілку, як хтось ухопив мене за штани.

— Ага, — загув чийсь бас, — то це ти й є той лобур, який завжди лазить у нас по деревах і витоптує траву? І папір це ти теж понакидав?

Це був двірник. Він дивився суворо і міцно тримав мене дужою рукою.

— Та ні, — пробелькотів я. — То не я.

— А що ж ти тут робиш? І чи не тебе впіймав я на цьому дереві?

— Ні, — сказав я. — Ви справді впіймали мене на дереві. Але я не пустун, я тікаю від лева. Я — піонер Альфонс Ціттербаке, збираю макулатуру.

— Отакої! Де ж узятися левові на каштані? — здивувався двірник. Він усе ще міцно тримав мене за штани.

— Та не на каштані! Він сидить під професоровими дверима, отож мені довелося тікати у вікно, — пояснив я.

Двірник зміряв мене суворим поглядом.

— Ходімо нагору! — наказав він.

— Ні, ні! — зарепетував я. — Не хочу, щоб мене зжер лев!

Тим часом навколо нас зібрався гурт людей. Вони перешіптувалися:

— Побачив лева і вискочив у вікно!

Хто засміявся, хто спохмурнів.

— А де ж той лев? — поцікавився один чоловік.

— Сидить отам на площадці, — відповів я.

Тут нагодилися наші піонери, і Петер проштовхався до мене.

— Ти щось накоїв, Ціттербаке? — запитав він. — Знову прикрощі?

І я розлютився.

— А як мені збирати макулатуру, коли на сходах сидить лев і не пускає? Ніколи не щастить мені!

Довелося-таки мені повести нагору двірника та ще одного чоловіка, щоб показати їм лева. Двірник узяв із собою лопату, а той чоловік — дрючка. Я здогадався взяти з собою кульок із кістками. Кину їх левові, відверну його увагу, а сам утечу.

Раптом у дверях будинку з'явився професор. Двірник — до нього.

— Пане професоре, — сказав він. — Цей хлопець запевняє, що під вашими дверима сидить лев.

Професор заперечливо похитав головою:

— То не лев, а гієна.

Всі навколо захвилювались, а я голосно сказав:

— Бачите, я сказав правду.

Петер прошепотів мені на вухо:

— Ти сказав неправду. Гієна не лев. Не лови гав на уроках біології…

А чоловік із дрючком сказав професорові:

— Чому ж ви пускаєте гієну на сходи? Ось хлопцеві довелося лізти у вікно.

Професор нічого не зрозумів:

— У вікно? Пускаю гієну?

І раптом професор страшенно зареготав. Він аж трусився від сміху. Тоді скинув окуляри і протер їх, бо на очах у нього виступили сльози.

— Нічого сміятися, — зауважив я. — Гієна теж небезпечна, вона кусається.

— Ні, ха-ха-ха… Ні, ця гієна… ха-ха-ха… — реготав професор, хапаючися за живіт, мабуть, від сміху в нього боліло всередині.

— Вона вже не кусається. Це опудало! Його з'їла міль, і я виставив на сходи, гадав, ти візьмеш його.

І всі зареготали, та так голосно, що прибіг поліцейський з'ясувати, що тут діється.

— Нічого не сталося, — сказав двірник і пирснув зо сміху. — Просто цей хлопчина злякався опудала гієни і вискочив у вікно.

Тим часом позбирав я свій папір і відніс до візка.

Отаке буває, коли дуже стараєшся.

Наступного тижня ми вивчали з біології тваринний світ Африки. Коли вчитель згадав про гієн, Бруно підняв руку і сказав:

— Хай Ціттербаке розповість, як він полював на гієн!

Весь клас закихкотів, а я зашарівся. Завтра ми знову збираємо макулатуру. І хто його знає, що я ще накою.

Що сталося зі мною в трамваї

Якось я вирішив поїхати до тітки Зігрід. Коли я прийшов на трамвайну зупинку, там нікого не було. Поступово людей ставало все більше й більше. А коли з-за рогу з'явився трамвай, людей було вже стільки, що я не міг їх порахувати. Трамвай зупинився, і тут почалися мої пригоди. Один літній чоловік сказав іншому:

— Поглянь на цього хлопця. Не знає, чого хоче: шастав то вперед, то назад.

Я почув це і злякався. Чому дорослі кажуть таке про мене? Я ж перший прийшов сюди. Ступив назад і — просто на ногу жінці. Як вона лаялася! Тоді я протиснувся далі назад, став і подумав собі: ви ще побачите, який я ввічливий. І став зовсім позаду. Всі сіли. Коли ж я хотів ускочити в двері, водій гукнув:

— От лобуряка! Прибігає в останню мить, та ще й стрибав, хоче поламати ноги!

І трамвай поїхав без мене.

Наступний трамвай був переповнений. Цього разу я краще пильнував і став проштовхуватися вперед. Люди почали знову:

— Таке мале, рябе, а як штовхається!

Я тихенько відказав:

— Коли не пробивався, то бурчали, а як пробиваюся, ви тієї ж.

Говорив я дуже тихо, але дехто почув. Одна літня жінка в чорному капелюсі з широкими крисами, що звисали над вухами, мов крила шуліки, не витримала і крикнула верескливим голосом:

— Він ще й сперечається!