Читати книгу - "Танки на мосту! Голка в сіні, Микола Олександрович Далекий"

Селіверстов зазирнув у блокнот. Малюнки йому сподобались, але вій буркнув:

— Даремно все те намалював. Ковалишин ще лаятиме. Знаєш, який наш взводний.

Селіверстов ще хотів щось сказати, але Юра застережливо підніс руку, й обидва знову завмерли. Хтось біг лісом. Спершу тріск сухих гілок чувся позаду, потім праворуч. Юрко підвів голову й побачив, як серед рідких стовбурів промайнула жіноча постать і тут же зникла в гущавині. За хвилину — півтори жінка з’явилася далеко попереду, і на цей раз її побачив і Селіверстов.

— Що за дідько, куди ця баба ділася? — стурбовано промовив Селіверстов, коли жіноча постать знову зникла.

— Молода… — сказав Юрко. — Бігає швидко.

— Так, бігла прудко, ніби за нею гналися. І, головне, не дорогою, хоч дорога поруч…

— Часто крутила головою, начеб оглядалася.

— От заковика… А запам’ятав, як була одягнена?

— Звичайно: запнута білою хусткою, сіра кофтинка, спідниця темна…

— Правильно. Тоді пиши. Обов’язково вкажи, що бігла поряд з дорогою, напрям — південно-західний. Одне слово, в бік Кружно.

У блокноті з’явився ще один запис: “21.06. Земля. В ста п’ятдесяти метрах від поста і в двохстах від дороги помічено жіночу постать у білій хустинці, сірій кофтині й темній спідниці. Жінка бігла лісом вздовж дороги Люб’язька Воля — Кружно і часто озиралась на всі боки. З того, як швидко вона бігла, можна гадати, що молода…”

Ковалишин прийшов знімати хлопців з секрету ще завидна. Це був молодий, підібраний, навіть чепуристий командир у перехопленому широким поясом трофейному офіцерському мундирі, що бездоганно сидів на ньому, в коричневих, домашнього сукна, бриджах зі шнурівкою вище колін і начищених до блиску чоботях.

Селіверстова завжди захоплювало вміння Ковалишина стежити за своїм одягом, підганяти його до постави так, начебто приготувався до параду або фотографування. І зараз він із задоволенням оглядав командира, що опустився поряд на коліна й простяг руку за блокнотом Художника. На рукаві мундира Ковалишина, біля самого ліктя, білів чи то жмуточок пуху, чи павутинка, і Селіверстов вирішив зняти цю пушинку.

— Що там? — здивовано запитав Ковалишин.

— Пір’їнка, — відповів Селіверстов, розглядаючи те, що було затиснене в його пальцях. — Маленька пір’їнка.

— У лісі всього наберешся… — взводний, гидливо скривившись, оглянув рукав, старанно обтрусив поли мундира й узявся читати записи в блокноті.

На відміну від Селіверстова Юрко Коломієць недолюблював свого взводного, вважаючи його формалістом, здатним чіплятися до кожної дрібнички. На виду Ковалишина майже назавжди закарбувався вираз сухої діловитості, заклопотаності й навіть зарозумілості. Проте Коломієць мусив визнати: службу свою взводний виконує бездоганно, всі його вимоги до підлеглих обгрунтовані й справедливі.

Ковалишин, невдоволено відкопиливши губу, довго розглядав записи в блокноті й раптом ошелешив бійців таким запитанням:

— Тут написано: жіноча постать… А ви впевнені, що жіноча?

— А чия ж? — здивувався Селіверстов.

— Я питаю: ви впевнені, що це була жінка, а не чоловік у жіночій одежі?

Селіверстов і Коломієць мовчали. Припущення взводного здалося їм фантастичним, але ніхто з них не зважився зовсім відкинути його.

— Ага, не впевнені… — резюмував Ковалишин. — Отже, й писати треба точно: не жіноча постать, а постать, одягнена в жіночу одежу. Ясно? Це ж найважливіше, що ви помітили за цілий день. Що то за людина, куди і чого бігла?

“А він дійсно має рацію”, — подумав Юрко.

Ковалишин знову глянув на сторінку блокнота. На цей раз увагу його, очевидно, привернули малюнки, він скупо посміхнувся.

— Так, їжака намальовано натурально! А це що? Орел? Літак?

— Голуб… — сказав Юрко зніяковіло. — Зараз перемалюю.

— Піде й так, — після короткого роздуму махнув рукою Ковалишин. — Не варто паперу псувати. Але надалі треба серйозніше ставитися до обов’язків. Повітря — це що? Літаки. Можливо, кружляв над лісом розвідник, фотографував… Це важливо.

— Навіть звуку літака не чули.

— Ну, й слава богу. — Ковалишин подивився на вирваний із блокнота аркуш, склав учетверо, сховав його до нагрудної кишені мундира. — Значить, так: зараз підемо в роту. Повечеряєте й нікуди, чуєте — нікуди не відлучатися, спати не лягати.

На обличчі Юрка затріпотіла самовдоволена усмішка.

— А що я тобі казав, Селіверстов? Бач, по-моєму виходить, — сказав юнак, коли вони рушили до шляху.

— Про що це ви? — поцікавився взводний.

Відповів не Коломієць, а Селіверстов.

— Та це він каже, ніби вночі літаки прилетять, гостинці будуть скидати. Правда?

Ковалишин різко обернувся:

— Звідки ти знаєш? — якось злякано спитав Юрка. — Хто тобі сказав?

— Ніхто не казав, — стенув плечима Юрко. — Сам здогадався.

— Як це: здогадався? — не відставав взводний. Він зупинився й суворо дивився на бійця.

— Що ж тут хитрого? — здвигнув плечима Коломієць. — По-перше, багато секретів виставили для спостереження. Це неспроста. Значить, до чогось готуються, чогось остерігаються. Крім того, перша рота вже три дні на Чорне болото ходить, майданчик там розчищає, хмиз для вогнищ заготовляє. А тепер наказ — повечеряти, не спати, бути на місці.

Схоже було на те, що у взводного дух перехопило від таких міркувань. Адже все, що стосувалося прибуття літаків з Великої землі, а також місця, де мали бути скинуті доставлені ними вантажі, командування загону тримало в суворій таємниці. І ось на тобі — цей шмаркач, якому ніхто нічого не повідомляв, просторікує, що і де має статися цієї ночі.

— Ось що, Художнику, надто вже ти розпустив язика, холера твоїй мамі! Яке тобі діло, куди й чого ходить перша рота? Тобі дали завдання — виконуй! Так ні, він мудрує, філософствує… От доповім Третьому, тоді побачиш!

Юрко мовчав. Він почував себе винним і тому