Читати книгу - "Танки на мосту! Голка в сіні, Микола Олександрович Далекий"

Над лісом високо в небі летів голуб. Призахідне сонце золотило його правий бік, і здавалося, що крила в голуба різні — одне димчасто-сизе, а друге золотисто-вогненне.

Юрко Коломієць, на прізвисько “Художник”, провів птаха захопленим поглядом і, коли той зник за видноколом, штовхнв ліктем Селіверстова, що лежав поруч.

— Записати?

Селіверстов, зморений спекою, куняв, але, діставши штовхана, миттю прокинувся, закрутив головою.

— Де?.. Що?..

— Повітря. Голуб пролетів, — серйозно повідомив Коломієць. — О двадцятій тридцять шість…

Селіверстов, певно, подумав, що з нього кепкують, мовчки витер долонею спітніле обличчя і невдоволено глянув на товариша, але не розсердився. Вже сам вигляд Коломійця викликав усмішку: для маскування хлопець навтикав у благеньке сукно кепки кілька віточок чорниці, в дуло автомата засунув дві ромашки. Дивак! То квіточками милується, то паличкою на піску щось креслить, грубого слова від нього не вчуєш, очі замріяні, ледь що — червоніє. Одне слово, Художник.

— Записуй, коли не лінь, — позіхнувши, сказав Селіверстов і почав зосереджено чухати лівий бік. — Зозулю, що вранці кувала, мурахів, їжачка теж запиши. Давай усе підряд, як юні натуралісти…

Призначені в секрет бійці партизанського загону справді скидалися на завзятих натуралістів, що потай стежать за життям мешканців лісу. Вони лежали на невеликому пагорбі, біля кореневища старої сосни. Місце для секрету — кращого й не бажати: тут росли лохина впереміж із чорницею, невисокі кущі, обліплені темними сизуватими ягодами, служили надійним прикриттям. Сосновий ліс навколо був проріджений, досить злегка підвести голову, щоб побачити розбиту дорогу, густо встелену виїждженими вузлуватими корчами.

Партизани пильнували добре, проте за весь день так і не змогли помітити чогось такого, що слід було б занести до щоденника спостережень. Час тягся повільно, лісова духмяна теплінь п’янила, розслабляла, і коли б не великі жовті мурахи, бійцям важко було б боротися з дрімотою. Мурахи допікали щохвилини, вони діловито, наче по дерев’яних колодах, снували сюди-туди по тілах партизанів, умудряючись заповзти під одяг. Отоді-то й почалися тортури.

Хлопці помирали з нудьги. Єдиною розвагою для них була поява їжака, що волік мертву гадюку. Сталося це години півтори тому. Побачивши перед собою людей, звірок зафиркав, потім завмер на мить, оцінюючи обстановку, й, видно, вирішивши, що зв’язуватися з незнайомцями не слід, шмигнув у кущі, не випускаючи з зубів своєї здобичі.

Юрко задля жарту зафіксував цю сценку на папері, зобразивши гадюку в зубах їжака у вигляді свастики. А під малюнком вивів чітким каліграфічним почерком: “18.35. Земля. В двох метрах від поста був помічений цей колючий звір. Забачивши нас, він кинувся навтікача і зник у невідомому напрямі…”

— І знав же Ковалишин, де вибрати для нас місце, — продовжуючи чухатися, бурчав Селіверстов. — Ці стоногі чорти спати не дадуть. От, холера, куди лізе… Ну, що ти йому скажеш, негідникові!

— Вночі теж поспати не доведеться, — зауважив Юрко, що домальовував на лобі їжачка п’ятикутну зірку.

— От тобі й на! — здивувався Селіверстов. — Це ж чому?

— Військова таємниця…

Селіверстов позіхнув, зірвав кілька ягід лохини, вкинув їх у рот.

— Вічно ти щось вигадуєш, Художнику.

— Не вигадую, а метикую. Споримо! Ставлю годинник проти твого компаса й ножика. Гаразд?

— Програєш.

— Звичайно, годинник буде твоїм. Тільки й всього.

— Не спати можна з різних причин, — лінькувато мовив Селіверстов. — От мурахи шкіру погризли: цілу ніч чухатися буду. Ти теж навряд чи заснеш.

— Весь загін не спатиме… — стояв на своєму Юра. — Ну, споримо?

— Звідки тобі це відомо? Може, приснилось? — насмішкувато допитувався Селіверстов.

Коломієць уже заходився малювати в блокноті голуба з розпростертими крилами. Він навмисне помовчав, щоб розпалити цікавість товариша, і сказав удавано байдуже:

— Літаки з Великої землі подарунки скинуть.

— Вночі? Сьогодні вночі? — Селіверстов протяжно свиснув. — Тобі що, сам Бородань про це сказав?

— Не обов’язково. Голову на в’язах треба мати.

— Штукар ти, Художнику, — Селіверстов засовався, намагаючись влягтися зручніше. — Гаразд… Може, я все ж покуняю хоч одним оком. Секунд так на дев’ятсот. А ти, дивись, не засни. Тільки що — розбудиш.

Намалювавши голуба, Юрко написав унизу: “20.28. Повітря. Пролетів голуб”. Щоб надати записові жартівливої поважності, хлопець вирішив доповнити його: вказати висоту, напрям і швидкість польоту голуба, описати барви оперення. Проте зробити цього не встиг — від дороги долинули голоси.

Селіверстов наче й не дрімав, одразу ж підняв голову. Обидва завмерли, прислухаючись. Ішло п’ятеро: високий старий з пишними сивими вусами, три жінки в святкових квітчастих хустках і дівчина-підліток, одягнена в червоне плаття й синю оксамитову корсетку, вишиту на грудях блискітками, що раз у раз іскрилися на сонці. За спинами у всіх висіли на широких шлейках плетені з лика кошелі. Коли ці люди пройшли і їх голоси стихли, Селіверстов сказав:

— Старого знаю. Це пан Кухальський з Люб’язької Волі. Жінки, мабуть, теж звідти. Пиши… Скільки на твоєму трофейному? От і пиши: двадцять сорок три, дорогою з Кружно пройшли мешканці хутора Люб’язька Воля — старий Кухальський і чотири жінки. Судячи з вигляду, вони були на базарі в Кружно. Ішли не криючись, голосно розмовляли. Так і пиїии.