Читати книгу - "Чи вірили греки у свої міфи?, Вейн Поль"

традиція; історія міста була історією його царської сім’ї; самі герої теж були царськими особами, звідси іюблять висновок, що “всюди у Греції колись були царі, а не вільні міста”160. Патетична міфічна література родинних драм теж була травестована на поважну історію; архаїчна історія Ахея161 була не менше заповнена палацовими революціями, аніж історії селсвідів чи лагідів; під пером Павсанія війна сімох проти Фів стала своєрідною війною ГІелоионеса і “найпам’ятнішо-го із тих усіх воєн, які греки вели між собою упродовж героїчного періоду”, як пише про цс наш автор щиро, наслідуючи Фукідіда162; Аргос і Фіни — один і другий мали міста, які були їхніми спільниками упродовж цілої Еллади; конфлікт охопив багато періодів, облог, війн маневрування, вирішальних битв.

Таким чином упродовж елліно-римського періоду' склалася обширна місцева історіографія, ґрунтовно досліджена нашим метром Луї Роберпгом, який давав кожному містові його витоки, його предків, що дозволяло політичним діячам, засновуючи спілку чи прохаючи про допомогу, велику або малу, згадувати легендарні родинні зв’язки між містами; родинні зв’язки часто несподівані — між Лапувідом та Сентуріпом, Спартою та Єрусалимом, Римом та Ілліоном163. Це, можна сказати, історіографія підроблень, де все вигадане, виходячи з найменших прикмет чи уяви автора; новіші часи, аж до найближчої епохи, мали династійну або регіональну історіографію, яка тим не менше була уявною164.

Ми не будемо вихваляти у цій ідеології джерел метафізичне страждання: то не був невдало зорієнтований пошук, який вистежував у минулих часах глибшії основи. Етіологія була звичайнісінькою собі потребою політичної ідентичності.

Що справді було дивним у цій місцевій історіографії — це тс, що вона зводилася до витоків; вона не оповідала життя міста, колективних спогадів, важливих моментів. Про це вже досить знали, якщо знали, коли і як було засноване місто; з’явившись одного разу, міст» мусило відтепер жити своїм життям, яке МОГЛИ НапеїМїД уявити подібним на тс життя, яким може бути міське життя і яке буде таким, яким воно може бути. Нема значення: як тільки історик розповів про його заснування, місто було пришпилене на своє місце у іцюсторі і часі; воно дістало свій особистий ярлик.

Це пізнання особистостей через класифікацію було добре знане стародавнім. Деякі епітафії таким чином ідентифікували померлого і Вергілій імітує їх у двох гарних віршах про смерть воїна Еола: “Тут чекала на тебе Смерть; там, у Лірні під їдою, дім твій стоїть величавий, а в лаврентійській країні могила”1; і такою буде епітафія самого Вергілія: “Мантуя дала мені світ, Ка-лабріл відняла його в мене”. Я прочитав так само в “Petit Larousse” за 1908 рік такі рядки: “Зічи (Ежен де), уго()ський політичний діяч і дослідник, народився в Зічифольво 1837 p.; Зіглер (Клод), французький художник, народився в Лондоні (1804 — 1856)”.

Таким чином, завдяки етіології навіть найменше із грецьких міст матиме свою індивідуальність; воно стане моральною особою, повноправним членом спільноти міст. Воно буде схоже на повнокровну людину, на людину, наїюджену вільною; подібні міста “від їх народження є знатними містами, а не розпочинали, як раби”, пише Менандр Ритор165 у трактаті, який він присвятив урочистим промовам, в яких доповідачі вихваляли якесь місто перед його мешканцями.

МІФ, ВИКОРИСТАНИЙ ЯК «ДЕРЕВ'ЯНА МОВА»

Стверджувати, що міф ста» таким чином політичною ідеологією, є не тільки помилковим, але залишається мало повчальїпім. Одна деталь виводить поза ті узагальнення: здасться, г|>еки часто не дуже вірили у свої політичні міфи, вони перші з них сміялися, коли церемоніально їх виставляли. Вони церемоніально використовували етіологію; справді, міф став риторичною істиною. Вгадується, отже, що вони відчували менше недовір’я, власне кажучи, як почуття згідливості чи іронії перед умовним характером цієї міфології. А звідси особлива модальність вірування: зміст пишномовних виступів не відчувався як правдивий, а тим більше як фальшивий, але як вербальний. Відповідальність за цю “дерев’яну мову” не на боці політичної влади, а на боці інституції, властивої для цієї епохи, тобто риторики. Зацікавлені особи не були тут аж так проти, бо вміли розрізняти букву і добрий намір: якщо це не правда, то вигадано добре.

Греки мали давню симпатію до bene trovalo, що підтверджує ідею юного Ніцше: нема брехні там, де брехун не зацікавлений брехати1™; не треба було б брехати, коли про вартості говорять, можливо, гарніше, аніж можна було б говорити взагалі про них. Гомерівський гімн Гермесові є гумористичною ілюстрацією цієї побожної старанності; за словами поета, бог Гермес, те молоде чудо з тисячею витівок, щойно вийшовши із живота

своєї матері, став вигадувані мистецтво пісень: перша композиція цього привілейованого свідка полягала в тому, іцо він оповідав любовні історії свого батька і матері. Юрба паломників, яка вперше почула читання цього гімну, відчула себе певно г|к>мадським спільником і аплодувала зі щирого серця: ніхто не сумнівався, що йдеться про дотепне фантазування, але тут мепше мали на увазі Гер-меса і були вдячні поетові, який вигадав таку легенду.

Бо ті паломники були людьми чесними; вони шанували вартості. Поважні особи, розсудливі характери справді вирішують у підвищеному настрої наступний випадок сумління: чи можна засудити без педантизму когось, хто старанно береться за добру справу, за справу Добра, яка є також Правдою, задля міркувань, які дослівно не є правдиві? Чи не краще проігнорувати цю дрібну чисто словесну помилку? Подібна байдужість до правдивості, коли запевнені справжні вартості, визначає цілу низку історично різноманітних поступувань. У Греції ця словесна поведінка, коли мова інформує менше, аніж сповнює свою функцію, надибується у міжнародних відносинах; у внутрішній політиці вона репрезентована літературним жанром: панегірик містові, проголошений перед громадянами.

480 p., на наступний день після їхньої перемоги над персами в Саламіні, греки зібралися на раду: кінцева перемога була очевидна, і вже Афіни, що врятували Елладу од варварів, ставали містом-гегемоном; воно мало силу і про це вели мову. Оскільки інше місто вирішило протиставити цій новій першості свої традиційні привілеї, афінці відповіли, що їхні власні права не меїші давні: колись Афіни вже здобували перемогу у час Гераклідів, Фів та вторгнення амазонок167; кожен зрозумів, що мали означати ці слова і Афіни виграли справу. Міфічні назви послужили для того, щоб позначити силові відносини як справедливі, це зняло потребу їх називати. Ідеологічне прикриття? Відносини тут не є відносинами накладання, як, скажімо, відносини між тим, що накриває і тим, що накривається; це відносини паперових грошей слів до золотої наявності сили. Загроза прикрита похвалою? Не лише: подаючи піднесені докази замість того, щоб показувати свою силу, іншого спонукають до того, щоб невимушено відступити задля причин почесних, які рятують ситуацію. Ідеологія не є дублікатом, вона входить як клин у механізм. Міфічні титули слави так