Читати книгу - "Чи вірили греки у свої міфи?, Вейн Поль"

заперечує дивовижності143, а Павсаній допускає, що коли приносять жертву Етеоклові і Полінікови, полум’я, здіймаючись од вівтаря, освяченого братам-супро-тивиикам, дивовижно ділиті»ся на два вогні — це чудо вписується у серію дивовижного і Павла ній бачив його на власні очі144. Проблема, отже, полягає в тому, щоб пізнати межі реальності: чи слід вірити у те, що Арнто-мед, переможець повстання мессенців проти спартанців, по своїй смеїггі брав участь у битві під Левктрами? Якщо халдейці, індійці і Платон справедливо стверджують, що душа безсмертна, стає важко не визнавати цього міфу145. Не треба стверджувати доказами, що душа може бути безсмертна, а згаданий міф не може бути принаймні вигадкою; кожен міф уявляється правдивим і критикові належить доказати його неправдивість, оскільки правда природніша од неправди; наші філологи часто повторюють т|юхи нелогічно, що текст рукописів слід вважати правдивим, поки він витримує критику...

Ми розповідаємо тут зовсім не повчальну історію — історію розуму проти міфу. Бо розум, як побачимо, ііс здобув перемоги (проблему міфу радше забули, аніж вирішили), розум змагався не задля доброї справи (принцип дійсних речей був пристановищем усіх забобонів. Епікур та Св. Августин заперечували в його імені існування антиподів) і врешті, не розум змагався, змагалася лише програма правди, здогадки якої досить дивні, щоб вихоплюватися нам із рук або ж нас дивувати, коли ми їх схоплюємо. Ніколи не існує щодо правдивого, фальшивою, міфу, забобону7, довершеного погляду, очевидності, index sui. Фук і дід вірив в оракулів146, Арістотель у ворожбу на снах, Павсаній слухався своїх сновидінь147.

Як тільки виправлені неточності традиції, одержуємо автентичні факти. Усна чи письмова міфологічна література зі своїми численними відомими і невідомими авторами, своїми багаточисленними варіантами повинна відтепер конкурувати з цивільним станом: вона повинна мати хронологічну, прозопографічну і біографічну когерентність історії. Отже, якщо в Афінах існує могила Едіпа, треба погодити ці дані з усім іншим: “Ціною довгих пошуків я виявив, що останки Едіпа привезли з Фів до Афін; бо Гомер”, який говорить, що Едіп помер і похоронений у Фівах, “заважав мені вірити у тс, що про смерть Едіпа сказав Софокл”148.

Міфічний час не мав ні глибини, ні виміру149; таким чином, можна запитувати себе, чи пригоди Хлопчика-мізинчика відбувалася перед чи після пригод Попелюшки. Тим не менше, герої, ці славні персонажі, мали генеалогічне дерево; бувало також, що пророкуванням провіщалося певному героєві, що лиха його родини закінчаться на п’ятому чи десятому поколінні після нього150. Отже, міто-графи змогли дуже скоро встановити хронологію міфічних поколінь; не мусили більше казати: “Жив був собі цар і німфа”, змогли тішитися перемогою над тими, хто сумнівався у легендах, оскільки воші не містили хронології151 і завдяки синхроністам152 стало можливим відрізнити легенди неправдиві од правдивих; вже Ізократ міг пом-ститися Бусіріеу за наклеїтицтво ритора, доказуючи, що Бусіріс жив за шість століть до того Геракла, який, як вважали, покарав його за деякі злочини153. Прозопогра-фія стала не менш когерентною; дискутували про омонімію і розвіяли її (Павсаній встановив, що Теламон, могилу якого бачимо у Фенеї, не є батьком Аякса, а лише загадковим омонімом154*. Довелось також розділити деякі події. Оскільки збережена згадка про найдавнішу олімпійську перемогу' відноситься до 776 p., з цього зробили висновок, що ця дата є одночасно датою заснування змагань; однак, оскільки знали, що Аполлон був переможцем Гермеса та Ареса в Олімпії, слід було уявити собі, що перші олімпійські змаганням були встановлені у дуже давні часи, потім вийшли із вжитку і були поновлені 776 р. Вигадка якогось історика к 1а Діодор або якогось філолога, для кого тексти є самою реальністю; Страбон і Павсаній, зі свого боку, ні на хвилину у цс не вірять155; із богів вони роблять для себе менш дитинну концепцію.

Виглядає так, що ця одержимість строгої х|юнології є знаменною. Закон історичного жанру вимагає і ще дотепер бажає, щоб іі|ю події розповідали, подаючи їхню дату, якщо це можливе, з точністю до одного дня. Навіщо така, часто непотрібна, точність? Бо хронологія є оком історії і вона дозволяє контролювати або відкидати гіпотези? Справді, вона на це дозволяє, однак не задля ці*ого її так цінять; хронологія так само, як і географія і про-зопографія, самодостатня насамперед для себе самої у програмі правди, в якій знають час і простір, коли можна тут помістити те, що вони несуть у собі, людей, події і місцевості. Це найщиріша із концепцій історії; коли вмієш насачоджуватися художнім полотном, тоді ти естет, а коли можеш визначити його дату, ти історик мистецтва: знаєш, що складає минуле живопису. Греки, отже, вели історичну хронологію від героїчної генеалогії, і міфічний час, що став однорідним із нашим, випередив його до віщої дати приблизно року 1200, що є датою Троянської війни, коли іюзпочинається справді людська історія,5Г

Що Tj>e6a було знати, аби впізнати історію героїчних часів? Генеалогії; заснування Патри, якщо брати цей приклад зі ста інших, було справою Патревса, сина ІТрсв-генеса та онука Агенора; вій дав своє ім’я містові; той Агенор мав за батька Ареса, сина Ампіка, а той був сином Пеліаса, Пеліас сином Егінета, Егінет сином Дерейта, Де-рейт сином Гарпала, Гарпал сином Амікла, Амікл сином Лакедемона157. Повністю знати минуле зводилося до того, щоб знати повний список царів та архетипів, не нехтуючи окрім того родинними зв’язками, що їх пов’язують: таким чином діставали плетиво часів. Місцеві поети та історики повсюдно ткали це плетиво; міс}), це слово без автора, яке змішується із правдою, інтерпретувалося як історичний або культовий спогад, що міг би передаватися з покоління до покоління, починаючи від очевидних свідків. Коли хотіли знати походження якоіх>сь міста, треба було опитувати місцевих людей; граматист Апіон, який хотів знати, в яку гру грали претенденти на руку Пенело-пи, які сиділи зі своїми жеребами перед дверима megaron, поставив запитання одному мешканцю Ітаки158. Павсаній діє так само: відвідав Грецію, місто за містом, і в кожному місті він звертався до тих знатних людей, які цікавилися місцевими дже{м*лами і які часто мали один примірник мало знаного історика; ці ерудити і ці книжки складають разом те, що Павсаній називає “екзегетами античності”, в яких помилково побачили ciceroni або паламарів159. Найчастіше Павзаній не називає нам їхнього прізвища: ми знаємо, що давній історик не ставив приміток вдолі сторінки...

Але чому нитка часу була генеалогічна? Тому що міфи оповідали біографії героїв, царів, архегинів; ця давня усна література говорила лише про витоки, заснування, військові діяння, родинні драми, акторами яких були люди царської крові. Ми бачили, що архетипи Гелен чи Пелаз вважалися давніми царями, як тільки міф сам дістав інтерпретацію як історична