read-books.club » Інше » Чи вірили греки у свої міфи?, Вейн Поль 📚 - Українською

Читати книгу - "Чи вірили греки у свої міфи?, Вейн Поль"

228
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Чи вірили греки у свої міфи?" автора Вейн Поль. Жанр книги: Інше. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 25 26 27 ... 52
Перейти на сторінку:
само, як легендарні родинні стосунки між народами188, слугували формами ввічливості в міжнародному товаристві; кожне місто засвідчувало своє легендарне походження своїм партнерам, які остерігалися у цьому сумніватися: то був спосіб утвердитися як особа. Спільноти міст складалися, таким чином, із шляхетних людей, які мали свої родинні зв’язки; коли погоджувалися на таке фантазування, як на вияв правди, засвідчували, що приймають правила міжнародного життя цивілізованих міст.

Цікава річ: ствердження індивідуальності кожного міста, а також індивідуалізаііія через класифікацію відігравали також велику роль у внутрішній політиці; не можна, дійсно, уявити собі того задоволення, яке відчували г{юмадяни, слухаючи оратора, який проголошував панегірик їхньому містові; такі хвалебні промови були модою, що тривала упродовж тисячоліття, аж до кінців Античності. У Греції говорили про міфічне походження і спорідненість міст, як говорили про генеалогію у салонах околиці Сен-Жермен і з тих самих причин46. Нехай він був місцевим мешканцем чи прибув з іншого міста, той оратор славив походження міст і то була не найменша хвала, яку він висловлював містові; громадяни з найбільшою приємністю слухали його. “Коли я чую, як вшановують тих, хто помер на війні і разом з ними наших предків, наше місто і нас самих, — іронічно каже Сократ47, — я почуваюся благороднішим, величнішим, кожен з інших слухачів зі свого боку має таке саме відчуття, так що цілий громадянський корпус з цього виходить зрослим і мені потрібно принаймні три дні, аби оговтатися від такого псреживашія”.


У смішних подіях, клопотах, маленьких іроніях щоденного життя досягаються у свідомості процеси вагоміші. Усі міста, великі чи малі, мали своє походження і можна усіх їх хвалити: підручники риторики давали рецепти, як виявити якусь заслугу будь-якої звичайнісінької хатинки. Таким чином ці панегірики були спрямовані менше на те, щоб вихваляти якесь місто понад усі інші міста, як визнавати за містом його особисту гідність. І таке вихваляння менше адресувалося групі, як індивіду мам; у цих панегіриках, виголошених перед зібраним містом, пишалася сама собою не якась одна група, як це було в Нюрнберзі, вихваляння міста давало відчути кожному громадянинові не те, іцо він підхоплений якоюсь колективною силою, а радше те, що окрім своїх заслуг він має ще особисту гідність, тобто вартість громадянина. Прославлення групи було прославленням індиві-думів, так ніби славили шляхетність перед шляхетними людьми. Це не була патріотична гордість; індивідум був гордий ие за те, що належить до такого міста, а не до іншого, а радше за те, що є громадянином, і таким є. Бо громадянство не було рисою, що відчувалася як універсальна, своєрідним нульовим рівнем індивідуальності, як у нас ми є французами або німцями, бо треба бути кимось: усі намагалися належати до якогось міста, тим не менш були горді за те, що були громадянами. Аби пояснити чому так, треба було б пошукати в прихованій частині айсберга античної поліпши: скажемо лишень, що місто не було “населенням”; воно не було людською фауною, яка випадком народження з’явилась в рамках того чи іншого територіального простору; кожне місто почувалося само по собі як своєрідне утворене тіло на кшталт якоїсь корпорації нашого Королівського Режиму чи Ордену нотарів або лікарів. Дивна привілея у цій Елладі чи у цій Римській імперії, де кожна вільна людина або майже вільна, є громадянином якогось міста; розуміємо, що протиріччя універсальної привілеї породило певне почуття неспокою у підсвідомому зацікавлених; це потайне хвилювання викликало живе задоволення, коли слухали панегірик, в якому один із двох термінів протиріччя прославлявся на відміну від іншого.


Бо ми маємо властивість емоційно реагувати на суперечливості, яких ми чітко не усвідомлюємо. Не знати чому відчуваємо при цій нагоді реакцію збентеження, яку називають відчуттям кумедного. Греки перші кепкували зі своїх) замилування громадянськими панегіриками: “Ви, о афіняни, народ простаків; коли посланці підлеглих вам міст хотіли вас обдурити, вони починали з того, що називали вас осяйними Афінами, а ви, чуючи це, спокійненько вмощувалися на шпичаках своїх гострих сідниць”. В іншого комічного поета171 торговець дівчатами, який нарікає на одного зі своїх клієнтів, нагадує присяжним, що їхня справедливість повинна бути гідною засновників міста — Геркулеса та Ескулапа. Збентеження і сумнів можуть народитися також від порушення функції. На дипломатичному терені — звернення до славних предків заступало собою здоровий глузд за браком суттєвіших інтересів; воно ставало безглуздим і словесним172 , коли ці інтереси існували і коли час вимагав, щоб говорили про справи.


Іншим джерелом скептицизму була присутність риторики, складеної із техніки свідомої себе самої; ці люди в школі навчилися мистецтва примушувати вірити або складати фрази і в цьому не помилялися173. Інколи воші доводили несумлінність до дидактизму; у своєму “Панегірику Афін” Ісократ174 хоче, щоб шукали “задовго до Троянської війни” докази афінської величності та благородства і додає, що “хоча розповідь цих доказів є mythodes, тим не менше слід це зробити”; яким чином цей оратор може бути доволі незграбним, щоб спростовувати свої власні твердження? Бо він є одночасно викладач риторики і коментує кожен зі сво'іх ораторських е(І>ектів задля повчання своїх читачів.


Ще одним джерелом була непрофесіоналізація діяльності історика. Ми бачили вище, що добре ім’я історика носили також такі автори, як Діодор, які намагалися особливо розважувати своїх читачів або ж утримувати їх у своїх шанобливих переконаннях, та історики “серйозні”, себто “прагматичні”, які мали намір залишити навчальні уроки для політиків. Намагалися, щоб вони у них повірили. Справді, вони особливо мали па меті розповісти політикам майбутнього цікаві, якщо не повчальні, історії, які виводили на сцену побратимів політичної корпорації; бо швець любить слухати розповідь про шевців. Так було з ktema es аеі Фукідіда і його уроками історії. Таким чином, отже, з’являлися серйозні історичні книги, було також багато, які такими не були, та найголовніше, що жодна зовнішня прикмета не відділяла перші від других; публіка змушена була судити про цс за твором. Як бачимо, непрофесіоналізація мала згубні наслідки. Додамо одразу, що теперішня університетська професіоналізація має інші наслідки, що є не менш порочні, хоча університетські соціологи, о диво, здається гірше їх розрізняють. Виглядає так, що невиразність між найкращим і найгіршим вводила в оману уми, руйнувала мораль читачів і підтримувала нещирий скептицизм. Отож, для істориків того часу було необхідним захищати усі тенденції такої строкатої публіки; коли Тіт Лівій або De republica пишуть, що Рим є доволі великим містом, щоб поважати байки, якими воно прикрасило своє походження, вони не творять тут якихось історичних нісенітниць, навпаки; як добрі історики-репортери вони погордливо дозволяють кожній із різноманітних тенденцій своїх читачів вибрати свою улюблену ве|>сію фактів; тим не

1 ... 25 26 27 ... 52
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чи вірили греки у свої міфи?, Вейн Поль», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чи вірили греки у свої міфи?, Вейн Поль"