тринадцятої глави «Апокаліпсису святого Івана Богослова».
«І я бачив звірину, що виходила з моря, яка мала десять рогів та сім голів, а на рогах її були десять вінців, а на її головах богозневажені імена». Це був розділ, з якого я почав декодування, після того, як відкрив шифр. Тільки нащо було коїти злочин — проникати в моє житло, «ритися» в моєму комп’ютері, коли все це є в моїх книгах. Відповідь напрошувалася ще й така: хтось шукав бодай малу зачіпку в чорновому варіанті, яку автор міг вилучити під час підготовки книги до друку, і яка мала б свідчити про підтасовку. Той, хто направив сюди виконавця, не розумів, що йдеться не про ідеологію, а про істину. Автор, якому дано було розгорнути метафору пророцтва, не має права на лукавство. Бо «науковим керівником» дослідження виступає не доктор якихось наук, а Вища Сила. «І я бачив владу, що з людського моря виходила, яка правила десятьма царствами і яка мала сім співголів, а ці сім співголів були ворогами церкви Христової». Щоб адаптувати древній текст на сучасну мову, треба було знати умови задачі. А вони такі: «звір» в окультизмі — тоталітарна влада, «море» — людність імперії, «ріг» — вертикаль етнічної влади, «вінець» — володар над етносом. З людського моря Російської імперії вийшла нова влада, яка складалася з семи співголів, а саме: Леніна, Троцького, Сталіна, Дзержинського, Зинов’єва, Каменєва, Свердлова. Всі голови були ворогами православ’я. На час після революції імперію складали десять царств, вони ж утворили й «добровільне» об’єднання — СРСР, це: Росія, Україна, Білорусія, Молдавія, Азербайджан, Грузія, Вірменія, Узбекистан, Туркменія, Таджикистан.
«...А одна з її голів була ніби забита на смерть, але рана смертельна її вздоровилась… І їй дано владу діяти сорок два місяці… І бачив я другу звірину… І вона виконувала всю владу першої звірини перед нею і робила все, щоб земля та ті, хто живе на ній, вклонилися першій звірині, що в неї вздоровлена була її рана смертельна… І дано їй… зробити, щоб усі, хто не поклониться образові звірини, побиті були». Це, — так би мовити, сюжетний стрижень тринадцятої глави «Об’явлення…» У ньому не ясно тільки, що це за термін — сорок два місяці. Це — три з половиною роки, коли в новій імперії володарював Ленін. Він і є та «голова», в яку стріляли і
«рана смертельна» якої «
вздоровилась». Марно переконувати, що другою головою був Сталін. Водночас він і його прибічники стали після смерті Леніна другою звіриною (владою). І ця друга влада, укріпившись, фізично винищила представників першої влади (звірини). Геть-чисто. До 1937 року не залишилося жодного ленінця. Повбивали не тільки їх, а й їхніх дітей, які досягли повноліття. Тих же, що не підросли, віддавали в спеціальні дитбудинки, а при досягненні ними повноліття вбивали. І все те коїлося під прапором ленінізму. Пам’ять моя тим часом шукала відповіді: чому за мною, патріотом, репресованим імперською владою і реабілітованим у часи незалежності, ведеться таке копітке стеження? Одне з можливих пояснень напрошувалося таке — для когось я являв загрозу. Той
хтось володів структурою, яка мала можливість прослуховувати мої телефони і утримувати інформаторів. Той
хтось не міг не знати, що я ніколи не зроблю такого, що зашкодить незалежності України. Отже, структура діяла не в інтересах держави, а в інтересах іншої сили. Сила та могла перебувати як в Україні, так і за її межами. Зрештою, як і за межами матеріального світу. Таким чином вимальовувалися три можливі мотиви стеження. Комусь треба було мати результати моїх досліджень. Хтось шукав у моїх езотеричних творах приховану підтасовку. Для когось я став загрозою — питання тільки, на скільки серйозною?
РОЗДІЛ 13
Два моменти зняли психічну напругу, яка не полишала мене вже багато днів. Висівши з маршрутки «Феодосія — Коктебель» і пройшовши кілька сот метрів, я побачив над брамою Будинку творчості письменників давнє гасло: «Посміхнись — ти в Коктебелі»; і другий момент — коли відчинив двері номера. Це була та ж сама кімната, того ж котеджу, де ми дев’ять літ тому раювали з Маріцою. Вікно затіняла від сонця та ж маклюра, а на вітах її висіли плоди, схожі на тенісні м’ячики, тільки зелені. Ліжко було застелене, мабуть, тим самим блакитним марселіном. Прохаючи в адміністраторки цей номер, я й не сподівався, що він вільний. Несподівано усе лихе, що тягнулося за мною чорним шлейфом, відпало. Десь далеко-далеко залишилися сусіди з мого поверху Навоньченко й Ворона — конвоїри з собаками, і два алкаша з четвертого поверху — також стукачі й провокатори. Тут не було телефону і, отже, мені не доведеться знімати трубку, ризикуючи почути дихання гієни, яка терпляче йде слідами пораненого звіра. Я не відчував утоми, а на ліжко приліг, аби поміркувати над тим, що маю діяти, та враз і заснув. Так само легко й прокинувся; годинник на мобілці показував, що мене тут не було дві години. Звідти, звідки я повернувся, виніс намір відвідати могилу Максиміліана Волошина-Кириєнка. Раніше це робив щоразу по приїзді сюди. Піднімався на гору, де в найвищому місці знаходилося поховання поета і його дружини. Але спершу підбирав на пляжі камінець-гальку. Довкола могил уже було багато таких камінців. Один мешканець Криму — караїм якось повідав мені розповідь свого діда про те, як розкуркулювали Волошина в тридцятих роках. Кілька гарб і возів, запряжених волами, під’їхали до будинку поета. З них злізли двоє в шкуратянках, при маузерах. Вони були небагатослівні. Оглянули все, що знаходилося в будинку і стали називати речі, які заберуть. Волошин кивав, мовляв: «беріть».
— Піаніно також забираємо, — сказав один із них.
— Забирайте, — відказав господар.
— Підсвічник, картини…
— Забирайте.
Другий у шкуратянці вийшов і незабаром повернувся з гуртом вантажників і їздових. Виносили довго, поки будинок не обернувся на пустку.
Місцеві жителі очікували, що ось-ось приїдуть і по Волошина. Але десь за місяць з’явилася знову та ж сама валка з гарб і возів, наповнена поетовим скарбом. Ті, котрі були при зброї, командували що й куди заносити. Як потім з’ясувалося, Волошин після грабунку потелефонував Горькому, а вже Буревісник революції знайшов
