Читати книгу - "Діти Мардука"

— Та я ж недавно її відвідував. Приносив на вичитку оригінал-макет оповідання для антології. Зраділа, побачивши, що я взяв те, що вона прохала — ну, твір про дівчинку. Та й фото сподобалося… Казала, що її постійно відвідує Інна Миколаївна…

Раптом пронизав гострий біль у спині. Щось ніби загнало швайку в ліву лопатку, а потім у тому місці почало пекти. Я підвівся з крісла і став походжати по кімнаті. Коли ж знову сів — біль, але вже не такий гострий, посилився. Боліло моєму ментальному двійникові, який не міг терпіти тавро звіра на фасаді будинку. Між мною і тим номером ніби й не було півметрової завтовшки стіни.

Колега, завваживши зміну на моєму обличчі, сказав:

— Не переживай. У Любові Михайлівни все до того йшло.

Мені захотілося переказати йому оповіді мами Голембіовської, доньки Замули і жінок з інтернату. Але я вчасно схаменувся: він — колишній працівник ідеологічної установи — був далекий од містики, чи, як він казав, «чортівні». До того ж моя пригода на межі сну, про яку він знав, могла посіяти в ньому невпевненість щодо мого психічного здоров’я.

Любов Миколаївна Копиленко, після того, як з нею сталося нещастя, доглядала якась далека родичка. Вони удвох жили в мирі і спокої. Хвороба її поступово слабшала, хоча на повне одужання годі було й сподіватися. Вона колись, як і Наталка Голембіовська, поставила на літературу і досягла рівня путнього прозаїка. Надто вабили читача її дитячі твори. Іменами персонажів з цих творів називали дитячі магазини, іграшки тощо. В моїй пам’яті вона залишилася не розбитою паралічем, а тендітною літньою жінкою з інтелігентним і не по жіночому вольовим обличчям.

— Коли ховатимуть? — запитав я.

— Завтра. Надішлю некролог в газету і почну обдзвонювати письменників.

В міру того, як я піднімався на свій поверх, у мені оживав звір-охоронець; він принюхувався. Недавно тут пройшла жінка, про що свідчив слід парфумів. Коли ж я опинився біля дверей мого житла, звір у мені насторожився. Я очікував, що ось-ось прочиняться двері якоїсь із сусідніх квартир і з неї вийде провокатор з собакою, але цього не сталося. Тим часом звір мій вловив знайомий дух ріллі.

«Якийсь психічний комплекс», — майнула думка.

Той самий запах було знати і в моєму помешканні. Пахощі кави, що розійшлися по квартирі, на час притлумили його. Але він не зник. Власне, його й не було; його вловлював мій звір-охоронець. Надто ж «ударило в ніс» духом землі, коли я сів за комп’ютер.

«Тут хтось побував», — озвався мій внутрішній голос.

У цьому я пересвідчився, коли завважив, у якій послідовності розташовані файли в «меню». Це не був порядок, якого дотримувався я.

— Авжеж, тут хтось хазяйнував, — мовив уголос, і відчув, як на мене накотилося щось важке, як тоді, в лихі часи кадебе, коли я, бувало, повернувшись з відрядження, помічав, що в моїй квартирі було проведено обшук.

«Ти думаєш, тобі це минеться?» — випірнула з пам’яті погроза покійного кадебіста.

Щоправда кадебіст мені, сказати б, привидівся; можливо, й дух копанки — то тільки ґандж моєї психіки, але у тому, що за комп’ютером сидів чужий, не було жодного сумніву. Згодом я в цьому переконався, коли увімкнув принтер — там були не мої установки. Деякі файли повиводили на папір, деякі, мабуть, скопіювали. Втіхою було лише те, що все (майже все), крім антології, вийшло друком, а недописаний роман про козаків «засвітився» уривками в періодиці з десяток разів. Але того, хто тут побував, напевне, цікавила не моя літературна власність, а щось інше — ті езотеричні дослідження, про які я не раз оповідав у колі друзів. А в них ішлося вже не про дешифрування пророцтв, що збулися, а про передбачення майбутніх подій. Комусь дуже кортіло зазирнути на кілька десятиліть уперед, хоча б і моїми очима. «А дзуськи вам! Все ось тут. — Я ткнув себе подумки пальцем у чоло. — І то не у вигляді передбачення якоїсь конкретної події, скажімо, чим завершаться найближчі президентські вибори, а у вигляді формули, з допомогою якої я можу порахувати тривалість будь-якої системи (політичної, ідеологічної, конфесійної) будь-якого народу. Мені треба тільки знати точні умови задачі… «Мене, мене, текел упарсін» — «Пораховано, зважено, вирішено». Володарів цієї доби назвуть злодіями й бандитами в наступній».

Те, що сталося з моїм помешканням, нічим іншим, як оскверненням, не назвеш. З досвіду знаю, що немало днів спливе, поки я перестану думати про те, що тут побував чужий, який не тільки торкався предметів, а й зазирнув у мою свідомість. Але був у цій ситуації й позитивний момент. Розтанув сумнів щодо помисливості. Я раптом зрозумів, що стеження, яке став завважувати останнім часом, — не комплекс колишнього переслідуваного, а цілком реальна акція. Якась сила стежила за кожним моїм кроком. Якщо в кадебістські часи філерами були чоловіки, то тепер — здебільшого жінки. Я їх упізнавав в обличчя. Але тільки впізнавав — у пам’яті ж вони не трималися. Одна з них, років на тридцять, струнка, симпатична, на скільки симпатичною може бути вівчарка… Вона з’являлася тоді, коли місто відвідував якийсь високий урядовець. Вдавала, що зайшла у двір перекурити. Не гоже-бо жінці йти вулицею з цигаркою в зубах. Оскільки я живу за раз і назавжди визначеним розкладом, то їй точно відомо, коли виходжу з дому й коли приходжу.

— Хай би ви пощезли! — сказав уголос. — Не таким я бачив майбутнє, коли просив у Бога незалежності України.

Оригінал-макети обох езотеричних книг, оскільки вони займали багато місця на диску, я скопіював на компакт-диск і стер з пам’яті комп’ютера. В електронній «течці», де вони раніше зберігалися, залишилися тільки розділи, набрані в текстовому редакторі. Вони також були розташовані в тій самій послідовності, що і в книзі. Та цього разу все було переплутано. Першим стояв матеріал, у якому дешифровано текст