Читати книгу - "Борги нашого життя"

і, струснувши головою, пішов у наступ на Сема. Я саме опинився у нього збоку, чим і скористався. Схопивши стільця, що був під рукою, я щосили вперіщив ним суддю по спині. Дерев’яний стілець розлетівся на друзки, проте так і не похитнув цього монстра. Суддя з дивною для своїх кондицій швидкістю обернувся до мене і провів прямий удар в обличчя. Я опинився на підлозі. Коли за кілька секунд я прийшов до тями і підняв голову, то побачив Грінспена, що, витираючи кров з обличчя, повільно вставав з долівки, а позад нього, люто стискаючи одне одного в обіймах, каталися по підлозі суддя та Сем. Якоїсь миті останній опинився зверху, чим одразу ж скористався, почавши завдавати методичних ударів судді по обличчю. Потім до них, ковиляючи, підійшов Грінспен, аби з усіх сил, на які був спроможний, заїхати судді ногою по ребрах.

— Це тобі за Володю, — мовив він. Потім розвернувся, аби йти, але в якийсь момент передумав, знову підійшов до судді і ще раз заїхав йому ногою.

— А це тобі за мене, — додав він, після чого махнув рукою Сему. — Пішли, йому, здається, досить.

Сем неохоче підвівся з виглядом злого собаки, у якого забирають улюблену кістку. Суддя, здається, лежав уже у відключці, обличчя було геть заюшене кров’ю.

— Хлопці, я дуже дякую вам, що ви втрутилися, — мовив Грінспен, прикладаючи хустинку до свого розбитого носа.

— Пусте, — махнув рукою Сем. — Пішли звідси.

Коли ми вийшли на вулицю, то просто в дверях зіштовхнулися з переляканим водієм, який нарешті у себе в машині почув шум бійки. Зрештою, він цілком логічно вирішив нас не зупиняти, і ми без перешкод дісталися до нашої машини. Ще за п’ять хвилин ми були на місці, де на нас чекав Володя. Ми вибралися з машини, а Грінспен поспішив відзвітуватися перед хлопцем.

— Малий, ми все зробили, — сказав він, і додав: — Все зробили так як треба.

— Ви його вбили? — спитав хлопець.

Запала мовчанка. Вочевидь, це запитання захопило всіх нас зненацька. Грінспен опустив руки і заперечно, якось сумно похитав головою.

— Ми не вбили його. Можливо й даремно… Але йому непереливки зараз. Дуже непереливки.

— І він знову буде судити колись?

— Можливо, колись… Але найближчим часом точно ні.

— А мій тато не зможе вже нормально працювати ніколи…

— Послухай малий, ми зробили все, що могли, — не витримав Сем. — Зрозуміло? Все, що могли. І ми не обіцяли тобі, що вб’ємо його.

Малий затих, його погляд враз став якимось відстороненим, наче він дивився крізь нас.

— Значить, він вб’є нас, — сказав він тихо і спокійно, наче просто констатував факт.

— Ну звідки ти це взяв? — перепитав його Грінспен.

— А він це якось сказав. Попросив нам передати.

— Малий, тепер все буде інакше, — спробував втішити його Грінченко.

— Не буде, — заперечно похитав головою малий. — Його треба було вбити.

— А ну вище носа! — спробував підбадьорити його Сем. — Що це ти — ще малий, а вже такий песиміст.

У цей час Грінченко повернувся до машини і витягнув звідти свій планшетник, який завжди тягав з собою. Він підійшов і тицьнув його малому:

— Тримай. Не дивись, що трохи потертий, він нормальний. А потім якось спишемось, щось і покраще намутимо.

Малий не зробив жодного руху.

— На, тримай… — простягнув йому ще ближче планшетник Грінченко.

— Дякую, — відповів хлопець. — Мені не треба.

Грінспен скрушно похитав головою. Потім підійшов до малого і поклав йому руки на плечі.

— Добре, — сказав він, дивлячись малому просто в очі. — Якщо це не припиниться, то ми повернемося і зробимо все так, як ти кажеш.

— Наступного разу вже не буде, — відповів малий.

Грінспен зітхнув, потім мовчки взяв малого за руку і вклав у неї планшетник.

— Все буде добре, повір мені, — сказав він і швидко пішов до машини.

Ми теж попрощалися з малим, сказали на прощання йому щось на кшталт «тримайся», «вище носа», «побачимось», потім залізли в машину і рушили. Хлопець нерухомо стояв край дороги, однією рукою стискаючи планшетник, іншою махаючи нам.

— А хто ці планшетники робить? — спитав Сем.

— Та різні компанії… — задумливо стенув плечима Грінспен. — А що?

— Якби від докорів сумління завжди можна було відкупитися планшетником, ці компанії контролювали б світ, — усміхнувся Сем.

— А вони його і контролюють, — відповів Грінспен.

Ми не доїхали до Києва кілька десятків кілометрів. Я попросив Сема зупинитись коло однієї з придорожніх кафешок, аби поїсти. Ми з Грінспеном взяли до борщу по сто грамів горілки, Сем, оскільки був за кермом, обмежився кавою. Ми випили, здається при цьому Грінспен сказав пару слів про те, які ми молодці, заїли гарячим, потім я замовив ще по сто. Коли нам принесли чергову порцію алкоголю, я повільно підняв свою склянку.

— Ти такий урочистий, наче зараз скажеш щось епохальне, — засміявся Грінспен.

— Та нічого особливого, — стенув плечима я. — Просто хотів сказати, що ви класні хлопці. І… Коротше кажучи, мені буде сумно без вас.

— Не зрозумів, —