read-books.club » Бойовики » Борги нашого життя 📚 - Українською

Читати книгу - "Борги нашого життя"

182
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Борги нашого життя" автора Андрій Гарасим. Жанр книги: Бойовики. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 25 26 27 ... 58
Перейти на сторінку:
здивувався Сем. — Ти що — з нами прощаєшся?

— Так.

— Чому? — тихо спитав Грінспен.

— Тому що те, що ми робимо — це неправильно…

— Неправильно — що?

— Неправильно отак самим розбиратися з негідниками. Це — неправильно. Так не роблять. Є якесь право, якийсь закон.

— Який закон? Про що ти? — не стримався Грінспен. — Ти просто не розумієш…

— Гриню, я все чудово розумію. Колись я вже переживав щось подібне… Зі мною дещо сталося… Бачиш цю дорогу? Кожна вибоїна на ній — це спогад для мене. Я майже пройшов той шлях, яким зараз хочеш піти ти, а можливо й Сем, до кінця. І у мене були для цього свої підстави. І зупинився я на самісінькому краю, передумав, переосмислив… І я більше не хочу до цього повертатися. Ніколи. Тому я йду. Хоча мені справді боляче з вами прощатися. Ви реально класні, хлопці. Але я маю з вами розпрощатися.

— Жаль, — після короткої паузи стенув плечима Грінспен.

— Мені теж шкода. Дуже шкода.

— І куди ж ти тепер?

— Ще не знаю. Кудись, де менше людей. Чогось вони мене дратують останнім часом. Речі заберу потім.

Ми замовили ще горілки і досить повільно її пили, паралельно розмовляючи про щось, ніби намагаючись відтягнути час прощання. Зрештою, в якийсь момент, коли склянки наші давно вже спорожніли, навпроти нашої забігайлівки зупинилася міжміська маршрутка, що їхала в західному напрямку від міста. Я потис Семові та Грінспенові руки і швидко заскочив до неї. Машина рушила, і я побачив своїх хлопців, що стояли на дорозі і дивилися в мій бік. Моє горло в цей момент здавило, наче сталевим обручем. Якби не тільки-но куплена у кав’ярні «Кола», то закашлявся б.


Я прокинувся рано вранці. Сонце лише виходило з-за гір, які ще тонули в темряві. Лише де-не-де вгадувались силуети дерев та майже непомітні обриси безлісих полонин. Казкова країна, до якої я так давно йшов. Вона була десь у моєму далекому дитинстві, вона перетворилася на казковий Ламаюру, до якого я так і не доїхав, і вона прийшла до мене зараз, саме в той момент, коли я майже забув за неї. Я вдихнув вологе, холодне повітря — дихай на повні груди, Андрію, — ти мріяв все своє життя опинитися в подібному місці. І ось ти тут.

Коли, зрештою, проміння осіннього сонця заполонило всю долину золотавим і прозорим світлом, я підвівся і пішов до хатини, в якій мешкав останні три тижні. Колись мої знайомі поїхали в Карпати на новорічні свята і весело провели час у компанії місцевих хлопців, що мешкали зі своїм старим саме у цій оселі на відшибі. Молоді зрештою поїхали на заробітки до Європи, лишивши старого на ласку родичів з ближнього села. Хата ж стояла пусткою, лише старий час від часу заходив сюди, та ще я віднедавна оселився тут.

Сьогодні вочевидь був той день, коли старий вирішив вибратися з долини, аби провідати свою оселю, а заразом і мене. Він сидів коло хати, мружачись на сонце. Побачивши мене, усміхнувся, і привітавшись, спитав, чи ще довго я тут збираюся бути. Він завжди мене про це питав, і завжди я відповідав йому одне й те саме — «не знаю». Старий знов усміхнувся і сказав, що так само відповідають його діти, коли він питає їх, чи планують вони повертатися додому. Після чого він замовк і якийсь час дивився перед себе. Я спитав його за бринзу. Хтось в селі ще робив справжню овечу бринзу, і я вже кілька разів купував її за посередництва старого. На моє запитання старий лише знизав плечима і сказав, що господар, який її робив, поїхав до своїх дітей у місто. «Нема вже кому її робить», — мовив він і скрушно хитнув головою. Усмішка щезла з його обличчя. Старий підвівся, аби йти, аж раптом, щось згадавши, закопирсався в кишені. За який час він дістав мій мобільний. В хаті, де я жив, були постійні перебої з електроенергію, її частіше не було, і я віддав старому телефон, аби він його у себе зарядив. І забув. Як з’ясувалося, можна жити і без нього. Проте від сучасного життя нікуди не втечеш. Я взяв телефон і подякував старому. Той махнув рукою і покрокував назад до села.

Я зайшов до хати, запалив піч, поставив чайник. Вже коли сидів за столом і пив чай, згадав за мобільник. Витягнув його з кишені і побачив, що він блимає своїм вічком, сигналізуючи чи то про пропущені дзвінки, чи смс-ки. Я поклав телефон на стіл і якийсь час просто дивився на нього, сьорбаючи чай і борючись з бажанням пожбурити телефон у вікно. Зрештою натиснув клавішу, аби подивитися, хто мені дзвонив. Там було кілька нецікавих мені дзвінків, аж раптом я побачив пропущені дзвінки від Грінспена. Я прихилився до спинки стільця і який час задумливо крутив мобільник у руці. У мене було стійке відчуття, що краще не відповідати. Зрештою, я вийшов надвір, оскільки там був кращий зв’язок, і передзвонив Грінспену.

— О Боже, Андрію, ти таки передзвонив! — почув я у трубі схвильований голос Грінспена. — Ми вже думали з тобою щось сталося:

— Зі мною все нормально. Що у вас?..

— Ну у нас, зрештою, все добре… — затинаючись відповів Грінспен. — Хоча є й погані новини. Пам’ятаєш того хлопчину, за якого ми вписалися перед суддею?

— Так, звичайно, Володька…

— Ну от його дуже сильно побили…

— Побили?.. Хто?! Суддя?

— Ні. Виконавцями були одні наші старі знайомі…

— Хто?

1 ... 25 26 27 ... 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Борги нашого життя», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Борги нашого життя"