Читати книгу - "Борги нашого життя"

— Ми вирощували пшеницю. А вони забрали нашу землю. І забрали тоді, коли ми вже на ній посіяли, — докинув своє Володя.

— Я звичайно встряв у цю справу, — продовжив Грінспен. — Почалися суди-пересуди, і, зрештою, суд виніс абсолютно невиправдане рішення. На користь, звичайно ж, банку. Я планував подавати апеляцію, але тут трапилася абсолютно дика річ. Цього фермера підстрелили. І знаєте, хто це зробив? Суддя.

— Батько сказав, що жінка судді курва… — встряв Володя.

— Ну от — молоде покоління майже все і розказало, — весело хекнув Грінспен. — Вони десь випадково здибалися, суддя поводився досить по-хамськи — тут вже всі до цього звикли — зачіпав Володіного батька, який, у свою чергу, не стримався і сказав дещо про його дружину…

— …це правда, всі про це знають… — докинув малий.

— Суддя, — продовжив Грінспен, — на некоректне зауваження про дружину витягнув пістолета і всадив у його батька кілька куль. А оскільки той вижив, суддя ще й подав на нього позов за збройний напад…

— Сказав, що у батька ніби при собі був ніж, який той потім викинув, — додав Володя.

— Викинув після того, як отримав дві чи три кулі, — чмихнув Грінспен.

— Ну окей — подав я голос. — Ситуація ніби зрозуміла. А що від нас вимагається?

— Практичного нічого, — стенув плечима Грінспен. — Згідно зі сленгом певних кримінальних кіл — просто постояти на шухері. Поки я перетру з паном суддею.

— Без проблем, — махнув рукою Сем і засміявся. — Ти, головне, не вбий його. Добре?

— Постараюся, — серйозно відповів Грінспен. — А тепер коротенький план. За цим селом, далі по трасі, є ресторація, до речі, дуже колоритна, у вигляді вітряного млина. Саме там частенько полюбляє бувати наш суддя. Людина він досить пунктуальна, і є всі підстави вважати, що зупиниться він там і сьогодні.

— Так, і що ми робитимемо?

— Ми зупинимо машину трохи не доїжджаючи цього місця, а потім зайдемо всередину і будемо вдавати з себе простих голодних подорожніх, якими ми зрештою і є. Після того, як туди під’їде суддя, Андрію та Семе, ви вийдете надвір, а я залишуся всередині для перемовин із суддею. Тепер, для чого ви мені треба. Зазвичай, він їздить з водієм, і я не хотів би, аби в мій діалог з ним хтось втручався. Одразу ж скажу, що шофера він завжди лишає назовні, до зали той, зазвичай, не заходить, і від вас єдине, що вимагається, аби цього разу все було так само. Ну от, такий коротко план. Питання є?

— Так, одне, — підняв я руку. — А про що ти з тим відморозком говоритимеш?

— А оце вже не ваша справа. У мене є свої методи впливу на людей. А тепер, якщо питань більш немає, давайте будемо вже їхати, суддя має ось-ось з’явитися. На місці я покажу ще деякі нюанси.

Ми залишили машину метрів за п’ятдесят від реконструйованого млина, в якому містився ресторан. Антураж закладу було виконано у мисливському стилі, можливо, навіть трохи з перебором — великі дерев’яні балки, голови хижих звірів, що висіли на стінах. Ми сіли за столик біля входу, замовили каву та по п’ятдесят грамів коньяку, і приготувалися чекати. За десять хвилин коло ресторану зупинилася машина.

— Ну все, здається, наш знайомий приїхав, — кивнув головою Грінспен.

Ми з Семом встали і попростували до виходу. Проте вийти перед суддею ми таки не встигли, зіштовхнувшись з ним у дверях. Це був ще міцний, зростом із Сема чолов’яга з короткою стрижкою їжачком. Очевидно, він не звик поступатися, тому нам із Семом довелося буквально притиснутися до стінки, аби дати йому дорогу. А вже на вулиці ми зіштовхнулися з його шофером, середнім на зріст, досить-таки інтелігентного вигляду чоловіком. Ми трохи потовклися з Семом на вулиці, аби зрозуміти, що цей шофер, який мирно читав газету в машині, справді нічим не загрожував ані нам, ані Грінспену, й після того, як він буквально на очах закемарив, — вирішили тихенько повернутися до приміщення і подивитися, що там відбувається.

Ми зупинилися на вході, звідки нас не було видно, але прекрасно проглядалася вся зала. Як з’ясувалося, ми нагодилися на найцікавіший момент. Грінспен, що до того, очевидно, мирно сидів за столиком, допиваючи каву, саме встав і, підійшовши до судді, легенько поплескав його по плечу. Суддя повільно підвів голову і запитально глянув на Грінспена. Хоча все це відбувалося віддалік, було добре чути, про що вони говорили:

— Перепрошую, що я вас турбую… — почав Грінспен.

Суддя мовчки дивився на нього важким поглядом, але Грінспен продовжував, як ні в чому не бувало:

— …але я… я просто хотів сказати вам, що ваша дружина, — тут Грінспен зробив паузу, очевидно, для більшої виразності, — курва.

Останнє слово прозвучало так чітко та виразно, що його, здається, можна було почути у найвіддаленішому кутку цієї зали.

— Ну от, зрештою, і все, що я хотів сказати. Я, мабуть, піду, — сказав Грінспен, розвертаючись, аби йти. Очевидно він передбачав, що станеться далі, проте, певно, не очікував, що суддя виявиться аж таким прудким. Буквально в один момент він зірвався з місця, схопив Грінспена у ведмежі обійми, стиснув, а потім кинув об землю. А наступної миті почав щодуху молотити лежачого Грінспена ногами. Звичайно, мені з Семом нічого не лишалося, як кинутися на допомогу другові. Сем провів кілька ударів у тулуб і голову судді, проте це не справило належного ефекту. Подібний до розлюченого вепра, суддя лише коротко рохнув