Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

— Крила! — вигукнув хтось. Відразу ж здійнявся галас; люди побігли, але не у бік процесії. Вони бігли назад на площу, в сад, у провулки, тісно скупчившись і сміючись, озираючись позад себе. Дітей швидко підхоплювали і забирали геть, жінки бігли, задерши спідниці, кілька чоловіків видерлися на дерева Набережної, а на балкони над вулицею набилося роззяв, які жадібно вдивлялися в те, що діялося внизу, — чи то втішені, чи то перелякані.

— Крила!

Я зупинився, дивлячись уздовж вулиці. Обличчя мені дивно пашіло, наче я випив глечик молодого вина. Натовп розтанув; залишилося нас лише кількоро — тих, що стояли, мов укопані, наче спостерігали за шляхом мандрівної комети. І ми таки побачили їх прихід: це були юнаки; вони бігли, ревучи, зчепившись між собою, їхні руки були з'єднані так, щоб рухатися, немов хвиля, як мутна бурхлива повінь, або як дракон, як якась страховинна бестія, що складається зі ста частин, навіжена істота, що руйнує хідники. Вони рухалися так, ніби збігали з гори, здавшись на милість сили тяжіння, так, наче могли прорватися крізь ліси, армії, кам'яні мури; дорогою вони горлали, а дехто співав, у декого була гримаса болю, ще інші світилися неземним екстазом. Вуличні музúки кинулися було врозтіч у бік провулків, та запізно: юнаки врізалися в їх гущу із силою потопу, і тих, кого їм вдалося запопасти, вони схопили й потопили у своїй живій ріці, змушуючи або бігти, або бути затоптаним. Я спостерігав за ними, тремтячи, відчуваючи щось на кшталт чи то жаху, чи туги, чи, можливо, палкого бажання: у міру їх наближення я помічав, що у них мокре від поту волосся, що у декого на лобі розмазана кров, а дехто був геть мокрий, наче пройшов крізь пелену дощу. Поруч зі мною якийсь чоловік, обличчя якого блищало від сліз, несамовито крикнув і, немов плавець, пірнув у цю рухому масу. На якусь мить я побачив себе — маленьку постать під деревами; а тоді вони зламали мене, і я був з ними.

Це були студенти, поети й коханці богині Авалеї, і вони шаленіли від кохання, яке гнало їх вулицями. Кохання змушувало їх кидатися від стіни до стіни в ритмічному танці, зчепившись між собою й хрипко виспівуючи: «Багатства й слави не бажаю я, й царем не хочу бути; нічого іншого для себе не бажаю, окрім як буть твоїм коханцем і рабом, щоб залишатися з тобою; тож будь зі мною ти на пагорбах, цим здійсниш ти усі мої бажання…» Танець був схожий на той, що його танцювали напередодні битви. Отак вони мчали вулицями у гідній пекла нестямі, аж поки їхня пристрасть не вичерпалася, немов сніп блискавок серед провулків, й поки вони, все ще зчепившись руками, як налякані діти, не припленталися до сякого-такого прихистку — погано освітленої кав'ярні. Тоді я вперше побачив обличчя тих, хто був моїм товаришем по жаху; ті обличчя були худі й видовжені, з приголомшеним виразом, на тілах — пошарпаний одяг, як у тих, хто пиячить під мостами, жести мляві, і вони… все ще тримаються за руки. Вони були справжніми ревнителями богині й провели день у храмі, п'ючи хмільні трунки з ферментованих квітів, а дехто з них кохався за ширмами з храмовими блудницями і був на вигляд такий втрачений і випромінював такий відблиск, як щойно вбитий воїн. Кав'ярня, де ми опинилися, — втомлені й хворі, з надірваними легенями, — являла собою велику кам'яну залу з куполоподібною почорнілою стелею, з кіптявими лампами вздовж стін, із чого я зрозумів, що сонце вже сіло, і тільки блакитні сутінки ллються через прочинені двері. Очевидно, тут було добре відомо, що таке «Крила», бо швидко розпалили вогонь, і з темряви небавом матеріалізувалися сонні дівчата; одна з них прихопила великий олов'яний шаплик і заходилася бризкати в обличчя хлопчині, що зомлів. Ми дивилися одне на одного у світлі коминка.

— Де це ми? — запитав я худого замурзаного юнака, що тримав мене за руку.

Він знизав плечима.

— Десь у Кварталі Зітхань.

— Ви поранені?

— Ні, — відповів він, подивившись на мене так, ніби я запитав щось недоречне, хоча у нього на лобі й на волоссі запеклася кров, змішана з брудом. Ми і ще кілька юнаків сиділи за столом на дерев'яних стільцях, перев’язаних задля міцності мотузками, а дівчата, рухаючись безшелесно, наче відьми, доносили нам вино і тейву і наставляли долоні, аби ми клали туди монети, після чого танули, позіхаючи, в мороку.

— Мені треба випити, — сказав тремтячим голосом хлопчина, що сидів навпроти мене. Хоч він і посміхався, в очах йому стояли сльози… Інші поплескали його по спині, і хтось із них сказав: «Так, о боги, в мене спрага дракона!» — і почувся легкий смішок. З вулиці було чутно звуки флейт і ритм барабанів, те свято, з якого ми пішли — хоча б на мить — все ще тривало; і я виявив, що мені страшенно, до відчаю й туги хочеться, аби ці незнайомі юнаки дозволили залишитися серед них.

Ми були молоді й пройшли крізь вогонь, і тому соромилися. Ми не обмінювалися іменами, але по якомусь часі почали поводитися, як личить молодим людям, наша розмова стала голоснішою і вже не губилася у тій тьмяній залі, де свинина і кролятина потріскували над вогнищем і сонні дівчата вешталися, човгаючи ногами. Наші очі сяяли; один з хлопців зняв зі стіни скрипку, визувся і почав грати, обережно обіймаючи інструмент ногами; коли м'ясо зготувалося, ми жадібно накинулися на нього, губи нам замастилися смальцем, і сила, яку воно нам дало, була потужною, як сила вина. Якось непомітно в мене зав'язалася серйозна бесіда з двома юнаками; я пояснював їм речі, яких сам не знав, зв'язки між поетами, яких досі сам не помічав, це була чиста архітектура, спонукана емоційним збудженням і тейвою. Мої співбесідники були студентами Філософської Школи, і вони завзято зі мною сперечалися, демонструючи блискуче почуття гумору. Вони скрутили для мене цигарки, і ми, палячи, нахилилися й зблизилися головами; їхні жваві