Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

що тінь Авалеї найчастіше сходить в моменти кризи; в мене склалося враження, що вона має бути схожою на острівних рослинних богів, німотна й глуха до будь-яких благань. І все-таки в її великий святковий день не приписувалося складати жертви чи сумувати. Кав'ярні були переповнені студентськими ватагами, які самозабутньо співали, відбиваючи ритм кулаками по столах, а Сливовий Сад заполонив галасливий натовп селян, зодягнених у всі відтінки блакитного і пропахлих вугільним гаром.

Коли почалася процесія, музиканти зіскочили зі своїх імпровізованих сцен, і натовп жваво посунув у бік Великої Набережної. Я зробив так само, проштовхуючись поміж глядачів, що пхалися, аби опинитися навпроти сірого фасаду Осіннього Палацу. Десь гриміли барабани: глибокі, урочисті. В садах палацу, де в минулому столітті знаменитий генерал повісився через кохання, люди видиралися на решітки кованої огорожі, щоб кращого бачити, й розмахували прапорами над птахаріумом, наповненим паперовими папугами ара.

— Ти щось бачиш? — гукнув хтось поряд мало не у вухо мені.

— Ні! — гукнув я у відповідь. Барабани били темний марш. Обидва боки вулиці були вщерть заповнені людом, який спостерігав за дійством з-під дерев, а непорушні військові контролювали кордони натовпу.

Процесія показалася на вулиці, і появу її звістив колихкий видих — видих, що вирвався водночас з грудей цілого натовпу, завмерлого в очікуванні; на зміну прийшов шквал музики, що вдарив уздовж всієї вулиці, немов водяний смерч, а слідом покотилася хвиля голосних криків і помахів шалями. Жінки маяли у повітрі своїми шалями, цими повільними прапорами з кольорового шовку; маяли, оголивши руки, маяли навіть з балконів і співали при цьому дивних, збудливих пісень, що здіймалися й пульсували в нагрітому повітрі та скидались на мелодії з самих глибин землі. Тепер з'явилися оті барабани, величезні, прикрашені дзвіночками, зроблені зі шкір священних биків — істот, випещених у храмах, вигодуваних пшеницею й базиліком; істот, що їм повертали голови на захід перед тим, як пустити під жертовний ніж; істот, чиї масивні роги заковували в бронзу. Барабанщики були у масках з фарбованого дерева і кивали головами в такт барабанного бою. За ними йшли молоді євнухи зі срібними кадилами, їхні солодкі моторошні голоси перепліталися з висхідними потоками етеру, змішувалися з темними димами фіміаму, що ширилися довкруг них… Повітря водномить наповнилося сильним запахом, якого я не міг визначити, щось схоже на первісні запахи ладану й горілої кістки, і, сп’янілий від цього аромату, більш потужного, ніж на торговищах прянощами, я побачив, як гордо виступають жерці, одягнені в шкіряні спідниці. Вони були оголені до пояса, з поголеними і розфарбованими охрою грудьми, голови їм вінчали бронзові роги жертовних биків; слідом йшли жриці в накидках з лев’ячої шкіри, в руках несли лілії, голови їм прикрашали вінки з волошок.

«Взимку іду я в Країну Мертвих, Там належу я брату своєму Телдурі; Навесні я належу Толу, Богові Диму і Божевілля; І тільки влітку я буду твоєю, О юначе з рум’янцем на щоках, О музúко, що флейти голубить, О зірко, що спить під деревом тим, що на пагорбі мріє».

Так співали жриці, а слідом за ними й жінки у натовпі. І ось показалася богиня, вона сама чи то її зображення, вирізьблене з великої кам'яної брили, і несли її двадцятеро чоловіків на ношах, цю величезну фігуру, вкриту старою позолотою.

«Де він, той ніж мисливський, Що ним я вбив оленя молочно-білого? Бо не бачу його я: ані поруч з рукою своєю, ані під нею».

Такою була пісня жерців, і разом з ними її співали чоловіки довкола мене, і звуки ці зливалися у пристрасний грім, водночас закличний і грізний, підсилений дзвонами й барабанами. Повітря не було: його витіснили пахощі фіміаму й квітів. Богиня повільно просувалася, це віщось такої нестерпної ваги, такої вагомості, що я ледь чи міг дивитися на неї і геть не міг зрозуміти виразу її обличчя, втіленого в байдужому камені. Вона була місячною істотою: в ній не було нічого тваринного. Ноші були обсипані цілими оберемками лілій, жонкілів, анемонів і нарцисів ув оточенні полум'я, якого майже не було видно в сонячному світлі; окрім запалених свічок, фігуру оточували урни й килими, а розфарбованими обличчями чоловіків-носильників спливав піт, творячи брудно-червоні патьоки. Позад неї рухалися інші, менші ноші, що їх несли жерці у капюшонах; на цих ношах під сімома шарами розкішної парчі спочивала Книга містерій, вкладена у срібний футляр, немов у всіяному перлами тьмяному й духмяному ґроті на дні моря.

Жінки враз заспівали: «Мисливський ніж у серці моєму, мисливський ніж — окраса серця мого». Мелодія почала розростатися, чоловічі й жіночі голоси зазвучали разом, чоловіки запитували: «Де він, той ніж мисливський», а жінки відповідали їм палкими звуками, немов стріли пускали: «Мисливський ніж — окраса серця мого». Обличчя перекошені від екстазу. Якась жінка біля мене дивилася на дерева, вигнувши спину, її просвітлене обличчя було мокре од сліз; інші жінки, відкривши рота, кидали в процесію важкі, тремкі мелодії, пісні, що дисонували із сакральною музикою. З інших місць долинали крики, ридання, нестямний лемент когось, хто розмовляв мовою без слів; а коли богиня нас покинула, натовп уразила потужна конвульсія плачу, пронизана безтямними криками.

Мої щоки теж були мокрі. Я все ще не зводив погляду з богині, яка зникала, з Авалеї Дозрілого Зерна, коли другий струс прошив натовп — не такий глибокий, як перший, але він означав якусь зміну,