Читати книгу - "Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки"

— Ні! Через два тижні я привезу Олю.

— Ти аж так кохаєш її? — вихопилося в Софії.

— Аж так! А тебе ненавиджу, як… як… — не знайшов з чим порівняти силу своєї ненависті й плюнув собі під ноги. — Й ніколи не визнаю (ні явно, ні потаємно) твого виблядка своїм! А якщо будеш паскудити мене, найму кілера…

«Вчора треба було найняти. Вчора. А нині пізно!» — не без зловтіхи подумала Софія і промовила спокійно, миролюбно:

— Заки ти шукатимеш кілера, я підшукаю майстрів, які підрихтують хатину Геновефи бодай зсередини, але навряд чи вони справляться за тиждень.

— А ти подбай, щоб справилися! — процідив Красник.

— Я подбаю, — приязно усміхнувшись йому, пообіцяла Софія і вимаширувала з кухні, міцно стискаючи в руці нелегкою ціною здобутий документ.

Сварґа у її сні крутилася за сонцем, але не так жваво, як хотілося Софії, котра наче з-за рогу будинку спостерігала за нею, жовтогарячою, як нагідка, й думала: «Треба ще раз підштовхнути, щоб вона вже ніколи не зупинилася…»

Наступного дня під обід вона забігла до нотаря, з задоволенням розписалася в реєстраційній книзі, а після роботи привела Геновефі бригадира, відповідального за ремонт в інтернаті. Той оглянув будинок і склав «на око» кошторис ремонтних робіт. За його «наочну» суму можна було придбати новий будинок, тому Софія вирішила обмежитися побілкою, а коли він пішов, призналася сусідкам, що чорнявий, у якого прокинулося сумління, не лише відписав їй половину маєтку, але й забажав розписатися з нею після народження дитини. Старі, звісна річ, пораділи за неї, проте запитали, навіщо вона затіває ремонт, раз має де жити.

— Щоб знайти покупця на вашу хату, пані Геновефо, — пояснила Софія. — За вашу господу, якщо її трохи опорядити, можна взяти десять-п’ятнадцять тисяч доларів.

— Направду? — зчудувалася Геновефа.

— Може й більше, бо вона знаходиться в гарному місці. Якщо ви не будете заперечувати, я продам її після опорядження, відкрию в банку рахунок на ваше ім’я і покладу туди ваші гроші, щоб ви могли потроху брати їх звідтам — на ласощі для себе й Васильки.

— Йой пані вчителько, хто буде заперечувати проти такого щастя! — зраділа Геновефа. — Якщо гарно продасте, ми вам за старання вділимо половину, бо для нас такі гроші — що мухам бочка меду!

Красник, побачивши, що майстри обчухрують потріскану фарбу з хати Геновефи й зачищають бляху, ввірував, що Софія справді небавом винесеться з будинку й степлів до неї. Не прогнав, коли вона попрохала валер’янки, а навпаки, дозволив взяти ліки разом з коробкою, в якій вони зберігалися, бо на лихо йому, молодому-здоровому, пігулки-мастила, навіть якщо вони куплені за тетині гроші. Більше того, дав їй ключ від комірчини під сходами, де зберігалися минулорічні компоти-маринади, щоб вона перенесла їх до Васильки.

Софія тепло подякувала йому й віднесла коробку нагору. Вийняла звідтам пляшечку з-під валер’янки, де був осад, який вона свого часу не вилила на кропиву, й сховала її в кишеню м’якусінького махрового халата. Потім відчинила комірку й поклала у велику дерматинову торбу чотири банки компоту з вишень, поставила торбу біля порога (щоб зранку віднести до Гєні) й, не замкнувши комірку на ключ, повернулася на свою половину — чекати світання.

Красник зазвичай підхоплювався швидше за неї, вмивався, готував собі чай, і заки той охолоджувався, оббігав декілька разів будинок, відчиняв ворота й викочував з гаража машину, а вже по тому повертався на кухню і пив його з печивом або житніми сухарями. Залишаючи свою половину, він зазвичай зачиняв двері на ключ, щоб «отруйниця» не забралася на кухню або не підкинула йому якесь «пороблення», але часом, коли йому не хотілося бігати, лише причиняв їх, і, викотивши машину, відразу повертався в будинок.

Всю ніч Софія випрошувала в неба, а може, в сварґи, дощу, щоб Красникові розхотілося бігати, й під ранок він таки пустився — дрібний, але дорогий! Зацяпотів з дашка балкону, зацмокав, виціловуючи крони вишень, запирхав під ринвою. Втішена Софія вийшла на балкон, підставила йому жменю, і, промивши ним, теплим, висушені безсонням очі, покрадьки зійшла вниз та й зачаїлася в комірці.

А потім все вчинилося легко, як уві сні. Красник вийшов надвір, не замкнувши двері, вона зашмигнула на кухню, вилила з пляшечки йому в чай те, чим мала похлинутися кропива, збігла нагору й зачинилася там. Поглянула, ховаючись за шторкою, як чоловік відчиняє ворота, й зашмигнула в ліжко.

Зімкнула очі й навіть не спробувала вгадати, чим це скінчиться: він утратить пам’ять чи помре на місці, бо хіба не однаково, що станеться з жорстоким, безжалісним чоловіком, якому шкода шматка не свого — громадського хліба для калік, який брудно обізвав свою ще не народжену дитину, а її безцеремонно, нахабно виштовхує з двору? Аби лиш не похлинувся чайком, не відчув, що там трійло, не здійняв галас. Втім, нехай галасує! Однак нічого не докаже. А якщо спробує напасти? Доведеться викликати міліцію…

Проте нічого не сталося. Чоловік виїхав з двору, закрив ворота й помчав залагоджувати свої справи.

«Мабуть, не випив. Або той осад виявився нешкідливим», — дивлячись йому вслід, подумала Софія, і здалося їй, що сварґа знову зупинилася. Можливо, назавше. Того дня вона тільки те й робила, що безпричинно сварилася: з директором, з майстрами, з прибиральницями, з приятельками, й навіть дала ляпаса церебральнику, який кинув не в урну, а на підлогу обгортку від цукерки. Передчувала: трапилося щось таке, чого вона не передбачила, не вичислила.

Під кінець дня заявився слідчий — капітан Ілько Ільків. Мати його працювала в інтернаті санітаркою, а сам від будувався на вулиці, паралельній Софіїній.

— Пані Кравець, я теє… приїхав за вами…

Софія сполотніла:

— За мною?

— Ви що, не знаєте?

— А що я маю знати?

— Вранці на перетині Бойківської та Кривоноса сталася страшна ДТП: чоловік, що кермував «фольксвагеном», на великій швидкості врізався в «Ладу» й загинув на місці. А також водій «Лади» — перукар