Читати книгу - "Мідний король"

— Так.

— Цікаво… Я підозрював щось таке… Мага можна вбити, звісно ж. Якщо ти вистрілиш із далекобійного лука, а маг в цей час буде зайнятий іншим і стріла встромиться йому в спину, протне серце… Тоді маг помре, скоріше за все. В імператорському палаці, в усипальниці, десятками й сотнями лежать мертві маги, хлопчику, і лише небагато з них померли своєю смертю. Але кажуть, що поки вони там покояться — Імперія невразлива.

Вони вийшли з коридора на платформу. Володар із силою потягнув за мотузку. Кілька моторошних хвиль вони чекали, а потім платформа смикнулась і пішла вгору.

Розвіяр упав на коліна. Володар допоміг йому підвестись.

— Що ти переписував для колишнього хазяїна? Мабуть, усякі нісенітниці?

— «Пригоди фаворитки». «Повчальні казання про людей, звірів та інших тварей». «Подорож на Осиний Ніс», але не до кінця, і ще багато книг…

— Згадай їх усі й запиши назви, — сказав володар. — Зроби це сьогодні, бо завтра ти заступаєш на службу, і сотник Бран, я думаю, багато разів змусить тебе розплатитися за твою першу перемогу.

* * *

Володар мав рацію. Сотнику Брану начхати було на те, що Розвіяр недужий і слабкий. Сотник Бран не мав великої шани до військової звитяги молодого вартівника. Становище Розвіяра круто погіршилось: Бран відправляв його на найнудніші, важчі й безславні роботи, умить понизивши з улюбленця ледве чи не до слуги.

Розвіяр не нарікав. Вечорами він падав на матрац і засинав, у той час як інші, посміюючись, ішли «в птахівню», і десь там чекала гостей Джаль із вічною своєю винуватою усмішкою. Старша служниця ставила зарубинку проти її імені на дерев’яній табличці. Годилося не більш як одну зарубину за ніч і не менш як одну за три ночі — так пояснював Розвіяру Тарі-Колесо, базікало, який став іще велемовнішим після того випадку в патрулі: трьох убито, уціліли тільки Тарі й Кривуля.

Вартівники, на відміну від сотника, перейнялись до Розвіяра повагою. Кривуля, який раніше не проминав нагоди підставити ногу, тепер приносив молоко з кухні, наливав Розвіяру кухоль і просив розповісти, «як усе було»; Розвіяр розповідав, не прикрашаючи ні на півслова.

— З якого він спершу боку вдарив?

— З правого. Обійшов мене зліва.

— Ти тримав?

— Тільки ледь витримав, щоб вийти з-під клинка. А так — хто ж його втримає, простіше зáмок на руках підняти…

— Так. — Очі Кривулі затуманювались. — Вони… Я от собі думаю, якби ми з Тарі не побігли навзаводи, може, вони наших би хлопців не порубали? Може, ми їх… дарма так, га, малий?

— Порубали б усіх, — щиросердо відповідав Розвіяр. — І мене б порубали, якби не вогнянка. Це ж нечесно — ці тварюки нападають двоє на одного, четверо, шестеро на одного.

— Нечесно, — казав Кривуля, і обличчя його проясніло.

Кривулю, на відміну від базікала Тарі, мучила гризота. Розвіяр полегшував її тягар, як умів, і казав від щирого серця. Кривуля відчував це — і навіть став заступатися за «малого» перед Браном.

Тиждень за тижнем Розвіяр стояв у нічній варті, чистив відхожі місця, бігав за дрібними дорученнями — усе мовчки, не виявляючи незадоволення. Коли випадала вільна хвилина, брав арбалет і йшов на стрільбище тренуватись. Щоденне «механічне» життя втратило значення; Розвіяр ніби повернувся в ті часи, коли він з ранку до ночі вантажив каміння, возив грабарки або крутив свій коловорот. Тоді його свідомість відлітала геть, не турбуючись про закріпачене в рабстві тіло, і бродила в лісі з дитячих спогадів.

Тепер у Розвіяра з’явилося багато нових тем для роздумів. Під замком, у глибокій шахті, лежало тіло звіруїна, що за життя був магом, і, мертве, охороняло замок.

Розвіяру ввижалися скельні черв’яки, запряжені магічною волею чотириногої істоти в золотому мундирі. Як вони гризуть камінь, вибудовуючи в глибині гори зали та коридори, кімнати, сходи, колодязі для платформ-підіймачів. Як маг-звіруїн здіймає руки, і на вказівному пальці блищить бірюзовий камінь; як вилітає стріла з далекобійного лука і протинає чарівникові серце.

Де був володар, коли мага вбили? Чи помстився він за друга, і коли помстився, то як? І головне — навіщо він показав Розвіяру мерця під горою? Він, який бачить наскрізь не тільки «маленького гекса», але й сотника Брана, і, певно, кожну людину в замку?

Утомлені руки дрижали, утримуючи зведений арбалет. Розвіяр цілив і стріляв, і знов стріляв, і знов. Потім брав лук — найтугіший, який тільки знаходив у зброярні, і, відійшовши в дальній кінець коридора, стріляв у сутіні в ледь видну мішень.

Одного разу стріла чиркнула по стелі, і Розвіяр нараз відчув свою безпорадність: замкнений у коридорі з далекобійним луком, як личинка вогнянки — в яйці. У камінній щілині «поправка на вітер» — безглузді слова; тут нема місця, щоб накреслити красиву, плавко вигнуту дугу, частиною якої має стати стріла в леті. Заважали стіни, тиснула стеля, мучила темрява. Розвіяру захотілося свободи — але не такої, коли можна йти на всі чотири вітри.

Свободи думати. Зв’язувати ціле з частин. Бачити людей наскрізь, наперед угадувати чужі вчинки, розуміти магів у всій їхній незбагненності. Він хотів цього набагато сильніше, ніж зовсім ще недавно жадав дівчину Джаль.

І гинучи від власної недосконалості, Розвіяр кинув лук і заплакав — добре хоч, ніхто його не бачив.

А потім — за кілька хвилин — почуття пригніченості минуло. Розвіяр здивувався: що з ним було, звідки спала ця туга? Може, це спогад про гнітючі стіни там, унизу, де лежить мертвий маг-звіруїн?

Він підняв лук і продовжував управлятись. Ще за годину його застав за цим заняттям сотник Бран; постояв за спиною, посопів, потім рішуче підійшов і, лаючись, став виправляти хват на тятиві, поставу ніг, поворот голови, і Розвіяр зрозумів, що його прощено.

* * *

Джаль відділилася від стіни і встала перед ним, коли він, ледве живий, тягнув ноги з вечірньої біганки.

На ній була та сама жовта полотняна сукня з зав’язками коло горла. Вона нічого не казала, просто стояла, заступаючи коридор, і більше не всміхалась.

— Навіщо ти тут? — спитав Розвіяр. — Адже був уже дзвін?

Вона притисла до запалих щік стиснуті кулаки. Дивилась на нього й мовчала.

— Ти чого? — тихо спитав Розвіяр.

— Я тебе чекала, — сказала Джаль. — Думала, ти прийдеш. Запитувала… Думала, тебе вбили…

— Ще чого. — Він почував усе більшу ніяковість. — Не вбили. Подряпали.

— Як тебе звати? — спитала Джаль.

— Що?!

— Як тебе звати? Тебе всі кличуть по-різному, то «малий», то «гекса», то «любчик»… Ти навіть не сказав мені… ім’я.

— Навіщо тобі? — спитав Розвіяр по дуже довгій паузі.

Вона опустила