Читати книгу - "Мідний король"

Розвіяр мовчав. Вогнянка сиділа, склавши крила.

Чотириногий круто розвернувся — немовбито зважившись. Поглянув Розвіяру в очі й одразу ж понурив погляд, мов обпікшись.

Поглянув ще раз — перелякано, не вірячи. Скосився на вогнянку — і знову на Розвіяра.

Ревіла вода.

Звіруїн відкрив рота, схопив повітря, так що сіпнулись голі плечі. Зірвавшись із місця, напівлюдина одним стрибком перескочила на найближчий чорний камінь; Розвіяр бачив, як роз’їжджаються на мокрому його лапи. Звіруїн стрибнув ще, і ще, зірвався, і Розвіяр уже вирішив був, що це кінець, але чотириногий видерся на скелю, розмахуючи мокрим хвостом, ловлячи рівновагу. Іще стрибок; звіруїн перебрався через потік по верхівках мокрого каміння, здійснивши те, чого не могла б зробити жодна людина, та, мабуть, і не кожний чотириногий.

Він вискочив на протилежний берег потоку — туди, де круто заламувалась угору стіна ущелини. І рвонув угору по неходжених стежках, і озирнувся тільки один раз — через плече.

Вогнянка сиділа байдужа. Розвіяр ковтнув; влади його залишалось три дні й дві ночі, аж раптом рана відкрилась, і по рукаву на землю знов полилася кров.

— Іди у воду, — наказав Розвіяр вогнянці.

І уже по дорозі назад, на гору, знепритомнів.

* * *

— Ти впорався, маленький гекса, — сказав володар.

Розвіяр стояв перед ним похитуючись. Він пролежав хворий весь тиждень; кілька разів його навідував сотник Бран, випитував деталі нічного бою, держався осторонено й холодно. Потім, лежачи вночі без сну, Розвіяр зметикував: сотнику Брану, який служив у замку багато років, виховував охоронців та воїнів, ніколи не довіряли розбити шкаралупу вогнянчиного яйця. Крім того, знищення ворога за допомогою слухняного чудовиська здавалося сотнику знущанням над вояцьким мистецтвом.

— Ти впорався, хоча і не бездоганно, — сказав володар. — Можеш сісти.

Розвіяр спустився на дерев’яний дзиґлик. Його не тримали ноги: називаючи себе здоровим, він переоцінив свої сили.

— Ти маєш право дістати нагороду, — повідомив володар. — Кажи, чого ти хочеш.

— Мені нічого не треба, — сказав Розвіяр. — У мене все є.

Володар скептично підібрав позначені шрамом губи. Розвіяр не зводив очей — дивився прямо.

— Що, — негучно почав володар, — вона не захотіла з тобою тікати?

Розвіяра струсонуло. Володар осміхнувся:

— І ти вирішив, що, коли вона така ж, як усі, — чому б не скористатися нею, як усі вартівники користуються всіма жінками від вечірнього дзвону й до ранкового. Авжеж, адже вона не залишалася на самоті в жодну з ночей, поки ти валявся поранений.

Розвіяр нервово ковтнув.

— Ти питав, чому я довіряю тобі… Тому що я бачу тебе наскрізь, маленький гекса.

— Ви маг? — вирвалось у Розвіяра.

— Ні. На жаль. Але цей замок побудував маг, і маг береже його.

— Хто це? — Розвіяр не міг утриматись. — Де він?

— Ходімо. — Володар піднявся. — Якщо ти в змозі перебирати ногами — я покажу тобі. Тут недалеко.

* * *

Дерев’яна платформа, підвішена на чотирьох линвах, спускалася все глибше в колодязь. Володар тримав ліхтар, угору повзли камінні стіни зі слідами зубів скельних черв’яків.

— Черв’яків було багато… Перше сім, тоді він прикликав ще одного, їх стало вісім. Скельні черв’яки завжди голодні, і найвище мистецтво мага — змусити їх вигризати стіни, вікна, дверні отвори, а не поглинати весь камінь, до якого зможуть дотягнутись. Але крім черв’яків тут працювали люди — мулярі, різьбарі, скульптори. Ти ще не бачив і третини всіх приміщень замку… А тепер ми спускаємось до кореня. Так він називав цю шахту. Якщо почнеш задихатися — скажи.

Платформа похитнулась. Розвіяр ледве втримався на ногах; володар підхопив його під лікоть.

Повіяло затхлим вітром. Платформа вповільнила хід. Просто перед Розвіяром виповз звідкись ізнизу і зупинився чорний отвір у стіні.

— Ми підемо туди? — Розвіяр через силу ковтнув.

Володар повернув укрите шрамами обличчя:

— Ти боїшся?

— Так, — сказав Розвіяр.

Володар помовчав.

— Тоді ми повернемося. Я хотів, щоб ти його побачив… Але якщо тобі тяжко — повернемося.

Розвіяр дихав ротом. Громадище замку, громадище скелі давили йому на вуха. Колодязь висів над головою, підземні вітри гули в ньому потойбічним, нелюдським басом.

— Я піду.

— Добре. Тримайся за мене, коли тобі важко йти… маленький гекса.

У коридорі, прямому й вузькому, дивно поводив себе звук — розлягався зусюди. Каміння над головою дихало зацьковано й хрипко — диханням Розвіяра. Вогонь ліхтаря освітлював стіни, по яких скрапувала пара, і підлогу, іноді відбиваючись у калюжах, але попереду досі була чорнота — ніби ліхтар боявся випередити цих двох хоча б на кілька кроків. Страх замкненого простору, перше незнайомий Розвіяру, тепер божевільно жахав — тільки гордість допомагала втриматись, не закричати й не кинутись геть, розбиваючись об стіни слідом за власним криком.

Він став думати про море, яке воно широке. Про гори, які в них далекі вершини. Про ліс, де можна ходити, куди заманеться; він уявив, як піднімається, приступка по приступці, по високих сходах, і йому трохи полегшало.

Невідомо, скільки минуло часу, коли рука володаря міцніше стисла його лікоть:

— Дивись.

Звуки розсипались, потонули в пустоті. Нараз відступили стіни. Розвіяр і його могутній проводир опинились у підземній залі, порожній, круглій. У центрі, на квадратовій камінній тумбі, лежали рештки людини… Ні. Рештки звіруїна.

Володар поставив ліхтар біля його узголів’я.

Мрець лежав тут давно. Наполовину зотлів одяг — шитий золотими нитками мундир на людських плечах. Але сам труп зберігся, майже не підвладний розкладанню: смагляве обличчя, обтягнуте тонкою шкірою. Глибоко запалі, щільно закриті очі. Мертвий покоївся на боці, у позі сплячого, підібравши широкі кігтисті лапи, склавши руки на грудях. На правій руці, на вказівному пальці, сяяв при світлі ліхтаря перстень із великим бірюзовим каменем.

Розвіяр і володар стояли мовчки. Полум’я ліхтаря не дрижало — тут не було вітру, і Розвіяр скоро зрозумів, що задихається.

— Вийдемо, — сказав володар.

І майже на руках витягнув Розвіяра із зали — у тісний коридор, де, на подив, повітря було свіжіше й можна було дихати.

— Хто це? — Розвіяр привалився до стіни.

— Це той, хто побудував замок.

— Він маг?

— Так. Маги родяться всюди, де в оселі є вогнище.

— Але ж він…

— Так. Якби ти знав, як він ненавидів своїх співплемінників. Вони його вбили… Я не хочу говорити про них тепер. Він був моїм другом. Поки його тіло покоїться тут, у підмурівку замку, замок невразливий.

— Вони вбили мага? Як можна вбити мага, адже… «Він може літати без крил і наказувати каменю, може вбивати вогнем або зціляти смертельно хворих, але головне його покликання…»

Розвіяр прикусив язика.

— Ходімо. — Володар допоміг йому відліпитись від холодної стіни. — Ходімо… Ти пам’ятаєш кожний рядок