Читати книгу - "Мідний король"

— Просто щоб знати.

— Розвіяр. Так мене звати, — сказав він повільно.

Вона всміхнулась — але не звичною напруженою, винуватою усмішкою, — відверто, майже радісно:

— Красиве ім’я. Тепер я буду так називати тебе. Коли я стану про тебе думати.

— А навіщо про мене думати?

Він розумів, що говорить нісенітниці, але нічого не міг із собою вдіяти.

— Ти більше не прийдеш? — тихо спитала Джаль.

— Не знаю.

— Розвіяр… Утечімо?

— Вибач. Зараз не час.

Вона хотіла сказати багато, але мовчала й дивилась на нього. Під цим поглядом він згадав приреченого звіруїна. Той теж хотів говорити, і розумів, що це марно, і відчував, як збігає остання мить.

— Що, Джаль?

Вона все ще всміхалась.

* * *

Уночі він не спав, попри втому. Крутився, ходив пити воду, довго стояв у коридорі, потім сидів, притулившись спиною до стіни. Поривався іти до «птахівні». Вертався. Слухав хропіння вартівників, що відпочивали. Брала дрімота, а він прокидався: йому ввижалася тонка фігурка в жовтій сукні, що летіла зі стіни.

Другого дня він побачив її: Джаль мела коридори жорстким віником із пір’я і не помітила Розвіяра.

* * *

— У мене є для тебе робота, маленький гекса.

Володар приймав Розвіяра в приміщенні, де той перше ніколи не бував. У вежі, на страшній висоті над ущелиною, ріс пишний сад, і кручені рослини обплітали своїми пагонами стіни, решітки на вікнах і ажурний банеподібний дах. Вдихаючи запах листя та квітів, вологої землі, зелені, Розвіяр згадав ліс свого дитинства.

— Знову кого-небудь убити?

Володар розреготався. Навіть очі його, що перше дивилися крізь Розвіяра, змінили вираз і, здається, повеселішали.

— Цього разу — ні. Ти знаєш, що у Фер є вкрадена бібліотека?

— Украдена?

— Так. Ніготь, хазяїн міського рабського ринку, обожнює раритети й книжки. Для нього їх везуть з Імперії, ризикуючи життям, і він купує за великі гроші — не тільки «Фавориток» і «Подорожі», хоча і їх теж. Декілька днів тому йому привезли «Хроніку звіруїнів», написану одним імперським землеміром років двадцять тому. Я віддав Нігтю корабель за право переписати її.

— Корабель?!

— Один з моїх вітрильників у порту Фер.

— Що ж у ній такого, у цій книзі? — розгублено спитав Розвіяр. Йому уявилася «Крилама» з трьома її щоглами, з каютами й трюмом, з різьбленими дерев’яними стовпцями, що підтримують намет, з командою і капітаном. Володіти таким дивом — і віддати його за книгу?!

— Багато чого, — володар зупинився біля вікна, увитого яскраво-зеленою, з білими квітами, ліаною. — Мені потрібна ця книга якнайшвидше. Хроніки, пояснення, словники; родоводи, імена богів, традиції кланів, життєписи ватажків і героїв. Усе перепишеш до найменших дрібниць, кожна рисочка може мати значення.

— Її привезуть сюди?

— Ні. Ніготь не випускає з рук нічого, що раз удалося вхопити. Ти поїдеш у Фер, сьогодні, зараз. З тобою поїде охоронець-супутник. Тебе пропустять у сховище, перепишеш книгу й повернешся з копією назад. Два дні на дорогу в один кінець… Три дні на роботу. За сім днів ти покладеш копію мені на стіл, маленький гекса, і тоді я нагороджу тебе по-справжньому.

— Володарю, — сказав Розвіяр, згадавши, як довго тягнувся по горах рабський караван. — Два дні на дорогу в один кінець… замало.

— Ти не підеш пішки через перевали. Ти відправишся від Кипучки через тунель, бо мені потрібна швидкість, а не дешевина! Чисту оправу купиш у Фер, там є чудова крамничка на базарі. Їжу та воду купи заздалегідь і візьми з собою у сховище, тому що три дні тебе звідти не випустять. Держи.

На різьблений столик упав мішок зі шкіри печірки, чималенький, важкий. Розвіяр покосився на нього з острахом.

— Що таке? — володар покривив перекреслені шрамом губи.

— Володарю… мені не потрібен охоронець, я сам себе обороню. Мені потрібна людина, що… знає, де сісти на підземну хуру, і де купити папір у Фер, і як знайти бібліотеку цього Нігтя. Тому що я…

Розвіяр затнувся. Я безпорадний раб, слід було сказати. Ніколи в житті йому не доводилось подорожувати самостійно, та ще й при грошах. Він міг би напасти на Кипучку, селище біля теплого озера, зі зброєю в руках — але не з’явитися як мандрівник і спитати в трактирника, де тут дорога до тунелю.

— Не прикидайся, — сухо промовив володар. — Я дам тобі охоронну грамоту, з нею тебе прийматимуть як улюбленого родича. Людина з тобою поїде… кого сам вибереш, з вартівників або зі слуг. А в бібліотеку явишся без зброї — що це за переписувач такий, при клинках?

Розвіяр узяв у руки мішечок з грішми. Важко перекотились монети під м’якою, прекрасно вичиненою шкірою.

— Володарю… ви відправляєте мене у Фер із грішми? Мене?

Володар зірвав білу квітку. Приклав до ніздрів, усміхнувся:

— Шуу, не чую запахів, давно… Так, маленький гекса, я знаю що роблю. Збирайся, хутчіше. Я хочу, щоб за півгодини ти був у дорозі.

Розділ четвертий

Розвіяру доводилось бувати на перевалі з патрулем. Ступаючи по знайомій дорозі, він не вірив, що іде з замку.

Піднялись на перевал. Поминули вежу — пост. На високій жердині висів хвіст звіруїна — висохлий, облізлий, вивішений на посміх і задля страхання, а довкола, скільки сягало око, лежали гірські хребти, зелені, сині, жовті, в траві і в тумані, з білими кам’янистими гребенями, у нитках водоспадів.

— Спускайтеся, — сказав Тарі-Колесо, що стояв на чолі патруля. — Дорога звідси чиста аж до Кипучки, а ми простежимо.

Розвіяр потиснув йому руку і не озираючись рушив дорогою вниз. Видноколо здригнулось і почало звужуватись; поряд, не встигаючи, мало не біг старий Шлоп — молодший замковий інтендант, якого Розвіяр силоміць витягнув зі звичної й зручної рутини.

Молодший інтендант багато разів бував і в Фер, і в навколишніх селищах. Він умів торгуватись на ринку і знав усі заїжджі двори. Допіру він повернувся з торговельного рейсу, привів у замок караван із хорошим деревом і сталевими колодками, і на цьому думав заспокоїтись — посісти місце інтенданта, проводити дні під дахом і ночі на перині з лагідною служницею, але його сподіванням не судилося здійснитись. Розвіяр сказав, що не бажає в супутники нікого, окрім Шлопа, і той був змушений підкоритися наказу володаря.

— Ну знай, — бурмотів Шлоп без упину від самих воріт замку. — У вигрібній ямі житимеш, там само й годуватимешся. Павукам-кровопіям тебе згодую, чесатись будеш, виразками весь візьмешся. Який меткий, зажди. Нянька тобі потрібна в дорозі? Буде тобі.

Розвіяр не слухав. У внутрішній кишені куртки лежала охоронна грамота, пояс відтягав гаман із грішми, Розвіяр ступав, сам собі пан, тією самою дорогою, де він