Читати книгу - "Полліанна"

— Н-ні, сер, це не вона. Вона сказала, що я маю зробити все, щоб ви навіть і не припустили, що вона могла його прислати. Та я…

— Так я й думав, — коротко відповів хворий і відвернувся. Засмученій Полліанні нічого не лишилося, окрім як навшпиньках вийти з кімнати.

Біля будинку у своєму візку на неї чекав лікар. Він розмовляв із санітаром, що стояв на сходах.

— Ну нарешті, міс Полліанно! Чи можу я із превеликим задоволенням доставити вас додому? — усміхнувся лікар. — Я вже було рушив, та потім вирішив вас почекати.

— О, дякую, сер, я дуже рада, бо просто обожнюю кататися, — аж сяяла Полліанна, хапаючись за його руку й залазячи у візок.

— Справді? — і він знову усміхнувся, а потім кивнув санітарові на прощання. — Що ж, наскільки я розумію, є багато речей, які ти просто обожнюєш робити, чи не так? — додав він, і візок покотився по дорозі.

Полліанна засміялася:

— Ну, не знаю, але мабуть, щось у цьому є, — зауважила вона. — Можу сказати, що мені подобається робити все, що є життям. Та є речі, які мені не подобаються, наприклад шити або читати вголос, бо це геть не життя.

— То що ж це тоді таке?

— Тітонька Поллі каже, що ці заняття вчать жити, — зітхнула Полліанна і сором'язливо всміхнулася.

Лікар усміхнувся, та усмішка була трохи дивна.

— Справді? Та знаєш, інакше вона, мабуть, і не могла б сказати.

— Так-так, — підтвердила Полліанна, але я тут не погоджуюся з нею. Мені здається, що не обов'язково вчитися жити. Принаймні я цього ніколи раніше не робила.

— Що ж дитинко, декому з нас таки доводиться це робити, — тяжко зітхнув лікар. Кілька хвилин він мовчав. Полліанна ж кидала на нього оком, і їй чомусь було дуже шкода його. Надто вже сумний він був. Дівчинці хотілося якось допомогти чоловікові, зробити хоч щось. Мабуть, саме тому вона стиха мовила:

— Лікарю Чілтон, мені здається, що у професії лікаря дуже багато радощів!

— Радощів? Як — адже я бачу навколо лише страждання! Хоч би куди я пішов! — вигукнув здивований лікар.

Полліанна кивнула.

— Я знаю, та ви ж допомагаєте своїм хворим, чи не так? І ви робите це із задоволенням, а потім радієте, коли вони одужують. Ось чому ви маєте бути завжди раді — щасливіші за всіх нас!

Очі лікаря раптом наповнилися гарячими сльозами, адже насправді в нього було надзвичайно самотнє життя. Дружини не було, як і дому, окрім хіба двокімнатного офісу. Та він справді любив свою роботу. І тепер, вдивляючись у сяючі очі цієї маленької дівчинки, він відчував, ніби його благословляє невидима любляча рука. А ще він зрозумів, що тепер і щоденна робота, і важкі виснажливі ночі біля хворих будуть іншими — адже ця дівчинка своїми словами підбадьорила його й надихнула.

— Нехай Господь благословить тебе, дитино, — мовив лікар, і на його обличчі знову з'явилася усмішка, яку добре знали і любили його пацієнти. А потім додав: — Що тут сказати? Виявилося, що лікар потребував цих «ліків» не менше, аніж його хворі!

Ця фраза дуже здивувала Полліанну, і вона міркувала над нею, аж поки вона не побачила бурундучка, який перебігав дорогу. За мить вона й забула, що саме казав лікар.

Лікар Чілтон висадив Полліанну біля дверей її будинку, усміхнувся до Ненсі, які замітала на ґанку і швидко поїхав геть.

— Я так гарно покаталася з лікарем на його візку! — гордо оголосила Полліанна, стрибаючи сходами. — Він такий чудовий!

— Та невже? — гмикнула Ненсі.

— Саме так! А ще я сказала йому, що завдяки своїй професії він має бути найщасливішим з-поміж усіх людей!

— Що? Радіти з того, що доводиться постійно ходити до хворих? Чи до тих, що вважають себе хворими, а насправді такими не є — а це ще навіть гірше! — на обличчі Ненсі не було нічого, окрім відкритої недовіри.

Полліанна ж весело розсміялася.

— А він теж казав щось подібне, але в роботі лікаря й справді є чому радіти! Вгадай!

У Ненсі аж зморшки на чолі з'явилися — так напружено вона міркувала. Втім, вона вважала, що може грати в цю гру радості цілком успішно. І тепер їй навіть подобалися отакі питання із заковикою.

— О, я знаю! — прицокнула вона язиком. — Це як те, про що ти говорила з місіс Сноу, тільки навпаки.

— Навпаки? — здивовано перепитала Полліанна.

— Ну так. Ти казала їй радіти з того, що інші люди навколо неї не хворіють, як вона.

— Авжеж, — погодилась Полліанна.

— Тоді лікар може радіти, що він не такий як його пацієнти — тобто не хворий, а здоровий! — із тріумфом виголосила Ненсі.

Тепер Полліанна трохи спохмурніла.

— Гм, це т-так, — затинаючись, мовила вона. — Тобто, у якомусь сенсі це й справді так, але я зовсім інше мала на увазі. Не подобається мені твоя думка, Ненсі. І я впевнена, що лікар Чілтон ніколи б не радів із того, що хтось хворий. Ти іноді дуже дивно граєш у гру, Ненсі, — і дівчинка зітхнула, а потім увійшла в дім.

Тітоньку Полліанна знайшла у вітальні.

— Хто був той чоловік, що підвіз тебе додому? — трохи різко запитала міс Поллі.

— Тітонько, це ж був лікар Чілтон! Хіба ви його не знаєте?

— Лікар Чілтон?! А що він тут робив?

— Просто підвіз мене додому. О, я ж таки віддала холодець містеру Пендлтону, і…

Міс Поллі підняла голову й поглянула на Полліанну:

— Він хоч не подумав, що це я його прислала?

— О, ні, тітонько Поллі. Я йому сказала, що це не ви.

— Ти сказала, що це не я? — на щоках міс Поллі спалахнув рум'янець.

— Але ж тітонько, ви самі так казали! — широко розплющивши від здивування очі, вигукнула Полліанна.

Тітонька Поллі важко зітхнула.

— Полліанно, я сказала, що не посилаю йому холодцю, а ти мала зробити все, щоб він цього навіть і не припустив! Це геть інше, аніж говорити йому прямо, що я його не посилала, — роздратовано мовила тітка і відвернулася від дівчинки…

— Та хіба ж це не одне й те саме? — зітхнула Полліанна і пішла почепити свого капелюха на спеціально відведений для нього гачок.

Розділ 16. Червона троянда і мереживна шаль

Це трапилося одного дощового дня приблизно тиждень після візиту Полліанни до містера Джона Пендлтона. Тімоті відвіз міс Поллі на чергові збори Жіночої допомоги. Коли вона повернулася, була вже третя година дня. На щоках міс Поллі розквітли рожеві рум'янці, а із зачіски