Читати книгу - "Сезон гроз"

— Адже лікує не тільки магія, — ризикнув висловити власну думку Геральт. — А хтось лікувати мусить. Спеціалізованих магів-цілителів жменька, звичайні чародії не хочуть цим займатися. Не мають часу або вважають, що не варто.

— І правильно вважають. Наслідки перенаселення можуть бути фатальними. Що це в тебе? Те, чим ти бавишся?

— Це з вігілозавра. Було прикріплене до його шкіри.

— І ти це зірвав як належний переможцеві трофей?

— Зірвав, щоб показати тобі.

Корал уважно придивилася до латунної планшетки завбільшки як дитяча долоня. І до знаків, які на ній були витиснені.

— Цікавий збіг обставин, — сказала вона, прикладаючи йому гірчичник до спини. — Особливо беручи до уваги той факт, що ти саме в ті сторони й вибираєшся.

— Я кудись вибираюся? Ах, правда, я й забув. Твої конфратри і їх плани щодо моєї особи. Вони вже ці плани уточнили й повідомили тебе?

— Саме так. Я дістала звістку. Тебе запрошують прибути до замку Ріссберг.

— Запрошують, як зворушливо. До замку Ріссберг. Резиденції славетного Ортолана. Як я розумію, відмова не приймається.

— Я б не радила. Просять, щоб ти прибув якнайшвидше. Враховуючи твої поранення, коли б ти зумів вирушити?

— Враховуючи мої поранення, ти сама мені скажи. Це ж ти медичка.

— Скажу. Пізніше… А зараз… Тебе якийсь час не буде, я сумуватиму… Як ти зараз почуваєшся? Чи зможеш… Це все, Мозаїк. Йди до себе, не заважай нам. Що означає ця усмішка, панянко? Зафіксувати її в тебе на губах на довше?

Інтерлюдія

Горицвіт, Півсторіччя поезії

(фрагмент чорновика, який ніколи не ввійшов до офіційного видання)

По правді кажу: відьми́н дуже багато мені завдячував. Чим далі, тим більше.

Візит у Пирала Пратта, закінчений, як знаєте, бурхливо й криваво, приніс, однак, і певні профіти. Геральт вийшов на слід викрадача його мечів. Це ж моя заслуга була, це я, завдяки спритності моїй, скерував Геральта до Равеліну. А другого ж дня по тому я, а не хто інший, наново Геральта озброїв. Не міг я дивитися, як він ходить безборонний. Скажете, що відьми́н ніколи не буває безборонним? Що це навчений всякої боротьби мутант, вдвічі сильніший і вдесятеро швидший за звичайну людину? Котрий трьох озброєних драбів дубовою клепкою бондарською миттю на землю вкладає? А на додачу ще й магією володіє, Знаками своїми, які його незлецьки захищають? Правда. Але таки меч є меч. Постійно він мені повторював, що без меча чується як голий. От я його мечем і узброїв.

Пратт, як знаєте, віддячився нам з відьми́ном фінансово, не дуже щедро, але все ж. Назавтра зранку, як Геральт мені доручив, поспішив я з чеком до філії Дж’янкраді. Віддав чек на інкасацію.

Стою, роздивляюся. І тут бачу — хтось пильно до мене приглядається. Жіночка, не стара, але й не дівча яке, одягнена елегантно і зі смаком. Не новина мені дамські погляди захоплені, проти моєї мужньої й хижої вроди жодна не встоїть.

Жіночка підходить, представляється Етною Ясідер і мовить, що я їй знаний. І нічого дивного, всі мене знають, слава моя випереджає мене, куди б я не вдався.

— Вістка до мене дійшла, — каже, — про лихую пригоду, що спіткала твого, пане поете, друга — Геральта-відьми́на. Знаю, що оружжя втратив і що нове йому потрібне. Знаю, як тепер трудно добрий меч роздобути. Так вже вийшло, що є такий меч серед майна мого. Спадок мужа покійного, хай боги мають його душу в опіці своїй. Саме до банку приходжу, щоб меч той продати, бо нащо він вдовиці? Оцінив банк меч мій і хоче в комісію прийняти. Але ж мені гроші готові пильно потрібні, мушу-бо небіжчикові борги сплатити, а то кредитори мене загризуть. Отож…

Мовивши теє, бере вона завинятко з адамашку і меч з нього розгортає. Чудо, кажу вам. Легкий, як пірце. Піхви зі смаком та елегантні, руків’я обтягнуте ящірчиною шкірою, гарда золочена, на ефесі яспис, мов голубине яйце. Добуваю з піхов і очам своїм не вірю. На клинку, саме над гардою, знак у формі сонця. А відразу далі інскрипція: «Не добувай без причини, не ховай без честі». В Нільфгаарді ефес кутий, у Віроледі, місті, що кузнями зброярськими на весь світ славне. Доторкаюсь до вістря пучком великого пальця — як тая бритва, кажу вам.

А що я не в тім’я битий, то виду не показую, дивлюся байдуже, як банківські писарчуки пораються, а якесь бабище мосяжні клямки полірує.

— Банк Дж’янкарді, — мовить удовиця, — у двісті корун цей меч оцінив. В комісії. Але як за готовий гріш, то я б і за сто п’ятдесят продала.

— Го, го, — я їй на те. — Сто п’ятдесят — то купа грошей. Цілий дім можна купити. Як малий, звісно, і на передмісті.

— Ах, пане Горицвіте, — жіночка руки ламає і слізки ронить. — Кпите собі з мене. Серця, вашмосце, не маєте, щоб так вдову визискувати. Але я в потребі, то хай вже вам буде: за сто.

І от так, любі мої милі, я проблему відьми́нову і розв’язав.

Мчу «Під Краба й Белону», Геральт вже там сидить, над яєчнею зі шпондерком, га, певно в рижої відьми знову на сніданок були тільки сир та зелена цибулька. Підходжу і — трах! — меч на стіл. Йому аж заціпило. Ложку покинув, зброю з піхов витягнув, оглядає. Обличчя як з каменю. Але я звичний до його мутації, знаю, що емоції в нього приховані. Хоч би не знати, який був захоплений і щасливий, нізащо цього не помітиш.

— І скільки ти за це дав?

Хотів я відповісти, що то не його справа, але вчасно згадав — таж я його власними грошима платив. Що ж, зізнався. Він руку мені потис, нічого не сказав, на виду не змінився. Такий вже він. Простий, але щирий.

І каже мені, що від’їжджає. Сам.

Ще я й не встиг запротестувати, а він:

— Я б хотів, щоб ти залишався у Кераку. За всім пильнуй, все слухай!

Розповів про свою нічну пригоду з принцом Еґмундом. І весь час віроледанським мечем бавився, як дитина новою цяцькою

— Я не планую, — каже мені, — князю служити. Ані охороняти короля