Читати книгу - "Кульбабове вино"

— Та то ж Лавінія Неббс, із порожньою чашкою в руках. Мабуть, приходила позичити цукру.

— Обніми мене, я боюся.

Вони знову заплющили очі. І знову попливли спогади. Старий солом’яний капелюх ворухнувся, так наче ним махнув той чоловік із Гампорт-Фолза.

— Дякую, чаю з льодом вип’ю залюбки.

Серед тиші було чути, як холодна рідина плине йому в шлунок. Потім він утупився у двох старих жінок, ніби лікар, що, присвічуючи собі круглим дзеркальцем, заглядає пацієнткам в очі, в ніздрі і в горло.

— Шановні дами, як я бачу, ви обидві — жінки заповзятливі. Це видно з першого погляду. Вісімдесят років для вас ніщо! — Він клацнув пальцями. — Але зважте, настане час, коли на вас навалиться сила-силенна всякого клопоту, і тоді вам буде потрібен друг. Як то кажуть, вірного друга пізнаєш у лиху годину. Отаким другом і стане для вас оця двомісна Зелена машина.

І він перевів погляд своїх блискучих, склисто-зеленкуватих, як в опудала лисиці, очей на ту виставлену на продаж дивовижу. Машина стояла на гарячому осонні, нова-новісінька, пахнучи свіжою фарбою, і чекала на них, мов диванчик у вітальні, поставлений на колеса.

— Тиха, як лебедячий пух. — Його віддих злегенька долинав до їхніх облич. — Ось послухайте…

Жінки прислухались.

— Акумуляторні батареї заряджені на всю потужність і готові до дії. Послухайте. Ані шелесне, не шарпне. Усе на електриці, шановні дами. А ви тільки щовечора перезаряджаєте в гаражі батареї.

— А не може статися… я хочу сказати… — Молодша сестра відсьорбнула холодного чаю. — Нас не може вбити струмом?

— І в голову цього не беріть!

Він знову скочив у машину, і зуби його зблиснули в широкій усмішці, мов дві величезні щелепи у вітрині дантиста, що вишкіряються на тебе, коли проходиш мимо пізно ввечері.

— На чай до знайомих! — Він виписав машиною коло, наче у вальсі. — До клубу пограти в бридж. На вечірку. На святкування. На званий обід. На день народження. На сніданок «Дочок американської революції»[9]… — Він погнав машину геть, так наче й не думав вертатися. Та за хвилю знову підкотив до веранди на безгучних гумових шинах. — На вечерю в «Материнській лізі»!.. — Агент сидів дуже гордий тим, що так тонко знається на жіночій вдачі. — Керувати машиною за іграшку. Рушає з місця і зупиняється тихо й зграбно. Водійські права не потрібні. У гарячі дні вас обвіває вітерцем… Ну просто чудо… — І, захоплено приплющивши очі, ще раз плавно проїхався повз веранду, так що вітер розітнув його намащене волосся рівним проділом.

Потім, тримаючи в руці капелюха, він шанобливо піднявся східцями, обернувсь і скинув на випробувану машину таким поглядом, неначе то був вівтар віддавна знайомої церкви.

— Шановні дами, — тихо мовив він, — двадцять п’ять доларів завдатку, а потім по десять доларів щомісяця протягом двох років.

Ферн перша зійшла з веранди й сіла на м’яке подвійне сидіння. Вигляд вона мала трохи зляканий. Але руки в неї свербіли. І ось вона звела руку й наважилась натиснути гумову грушу сигналу.

Машина рявкнула.

Роберта, стоячи на веранді, радісно скрикнула й перехилилася через бильця.

Агент приєднався до їхніх радощів. Палко щось вигукуючи, він допоміг старшій сестрі зійти з веранди, а сам уже витягав з кишені авторучку й нишпорив у своєму капелюсі в пошуках якогось клаптика паперу.

— Отак ми її й купили! — пригадувала тепер на горищі міс Роберта, жахаючись з власного зухвальства. — І ніхто нас не остеріг! А сама я завжди вважала, що вона немов іграшкова, як оті автомобільчики на ярмаркових катальних гірках.

— Але ж у мене вже стільки років ноги болять, — ніби виправдовуючись, сказала Ферн, — та й ти завжди стомлюєшся ходити пішки. А їздити машиною здавалося так вишукано, так гідно! Наче за давніх часів, коли жінки носили криноліни. Вони не йшли, а пливли! Отак пливла й наша Зелена машина — тихо, рівно. Чисто тобі прогулянковий човник, яким керувати за іграшку — повертай собі стерно, ото й тільки.

О, який чудовий і захоплюючий був той перший тиждень, ті чарівні, сповнені золотого світла надвечір’я, коли машина з тихим дзижчанням пливла тінястим містечком, мов безконечною сонною річкою, а вони сиділи, гордовито випроставшись, усміхалися до знайомих перехожих, перед кожним поворотом статечно показували кощавими зморшкуватими руками вбік, а виїжджаючи на перехрестя, витискали з чорної гумової груші хрипкий гавкучий звук. Часом дозволяли трохи проїхатися з ними Дугласові чи Томові Сполдінгам або й котромусь іншому хлопчиську з тих, що з веселим щебетом бігли підтюпцем поряд з машиною. Гранична швидкість була п’ятнадцять неквапливих і втішних миль на годину. І вони їхали собі крізь літнє осоння і затінок, поминаючи дерева, що відкидали на їхні обличчя хисткі плями світла й тіні, їхали, зникаючи й знов виникаючи, мов стародавні привиддя, тільки на колесах.

— І ось, — прошепотіла Ферн, — сьогодні… Ой, страх навіть подумати!

— То був нещасливий випадок.

— Але ж ми втекли, а це вже злочин!

Сьогодні… Вони їхали своєю безгучною Зеленою машиною по розімлілому від спеки містечку, залишаючи по собі дух шкіряних подушок сидіння і невиразні, задавнені пахощі сухих парфумів від їхнього одягу.

Усе сталося дуже швидко. Вулиці були розпечені полудневим сонцем, тільки попід парканами лежала вузенька смужка затінку від дерев у садибах, і тому вони м’яко виїхали на тротуар і так посувалися до рогу, чимдуж натискаючи свою гавкучу гумову грушу. Аж раптом, не знати звідки, мов чортик з коробочки, перед машиною вигулькнув містер Квотермейн.

— Стережися! — зойкнула міс Ферн.

— Стережися! — зойкнула міс Роберта.

— Стережися! — крикнув містер Квотермейн. Замість ухопитися за кермо, сестри вхопились одна за одну.

Почувся страхітливий глухий удар. Зелена машина попливла далі гарячим полуднем, під тінястими каштанами, повз яблуні, на яких достигали плоди. Тільки раз жінки озирнулись, і очі їхні сповнилися жахом.

Старий Квотермейн лежав на тротуарі безмовний і нерухомий…

— Доїздилися, — скрушно мовила міс Ферн у сутіні горища. — Ой, ну чому ми не спинилися? Чому втекли?

— Цсс!

Обидві прислухались. Унизу хтось знову стукав у двері. Потім стукіт змовк, і в неясному надвечірньому світлі вони побачили хлопчину, що йшов через лужок.

— А, знов Дуглас Сполдінг. Думав, ми його покатаємо.

І обидві зітхнули.

Минали години. Сонце хилилося до обрію.

— Ми сидимо тут уже від полудня, — стомлено сказала Роберта. — Але не можемо ж ми тижнями ховатися на горищі, поки всі забудуть.

— Ми помремо з голоду.

— Що ж робити? Ти думаєш, хтось бачив і пішов слідом за нами?

Вони подивились одна на одну.

— Ні. Ніхто не бачив.

У містечку