Читати книгу - "Кульбабове вино"

●

Було вже далеко за північ, коли Том прокинувся й побачив, що Дуглас швидко щось пише у своєму записнику при світлі кишенькового ліхтарика.

— Дуг, що сталося?

— Що? Багато чого сталося! Я підраховую свої здобутки, Томе. Ось дивися: з Машиною щастя нічого не вийшло, так? Ну й нехай! У мене однаково вже цілий рік розписаний. Треба поснувати головними вулицями, щоб роздивитися навсібіч і розвідати, що де діється, — на те є міський трамвай. Треба податися кудись далі, на околиці, — я стукаю в двері до міс Роберти і міс Ферн, вони заряджають батареї свого електромобіля, і ми вирушаємо в дорогу. Треба поникати по завулках, пострибати через огорожі, подивитися на те, чого не видно зовні, — я маю свої новісінькі туфлі-легкоступи. Отже, туфлі, електромобіль, трамвай! Усе для мене! Та навіть більше, Томе, навіть більше, ось ти послухай. Якщо я захочу помандрувати аж туди, куди ніхто не помандрує, бо й не додумається до такого, — скажімо, перенестися в тисяча вісімсот дев’яностий рік, потім ще далі, у тисяча вісімсот сімдесят п’ятий, а потім у вісімсот шістдесятий, — мені досить скочити в експрес старого полковника Фрійлі! Ось що я тут собі записую: «Може, старі люди й не були ніколи дітьми, як ми вирішили щодо місіс Бентлі, та хоч які вони були, великі чи малі, а хтось із них таки стояв коло Аппоматокса влітку тисяча вісімсот шістдесят п’ятого року». А зір у них, Томе, наче в індіанців, і назад вони бачать куди далі, ніж ми з тобою будь-коли побачимо вперед.

— Звучить чудово, Дуг. Але що воно означає? — Дуглас знов заходився писати.

— Це означає, що вони справжні далекі мандрівники, і нам ніколи з ними не зрівнятися. Якщо пощастить, ми наберемо років сорок, сорок п’ять, ну, може, п’ятдесят, а для них це сущий дріб’язок. Ось коли ти набрав дев’яносто, дев’яносто п’ять, а то й сто — тоді ти справжнісінький далекий мандрівник.

Ліхтарик раптом згас.

Брати лежали в місячному світлі.

— Томе, — прошепотів Дуглас, — мені доконче треба помандрувати всіма тими дорогами. Побачити все, що можна побачити. А найдужче треба навідувати полковника Фрійлі — раз, чи два, чи навіть три рази на тиждень. Куди до нього всім іншим машинам! Він говорить, а ти слухаєш. І що більше він говорить, то дужче тобі хочеться придивитися до всього навколо, все як є побачити. Він каже тобі, що ти їдеш в такому собі особливому, немов чарівному поїзді, і, їй-богу, це правда. Він уже наприкінці дороги, отож знає, що каже. А тепер і ми з тобою їдемо тією дорогою, але ще далі, і стільки всього треба побачити, й понюхати, й помацати, що нам не обійтися без старого полковника Фрійлі. Хай він підштовхне нас і скаже: пильнуйте добре, щоб запам’ятали кожну мить! Щоб запам’ятали кожну дрібницю! А коли ми теж станемо зовсім старі й до нас прийдуть якісь дітлахи, ми зможемо зробити для них те саме, що зробив колись для нас полковник. Ось чому, Томе, мені треба навідувати його якнайчастіше, дослухатися до нього й, коли він тільки може, разом з ним вирушати в ті далекі мандри.

Том якусь хвилю мовчав. Потім подивився в сутіні на Дугласа.

— Далекі мандри. Це ти сам придумав?

— Може, так, а може, й ні.

— Далекі мандри… — прошепотів Том.

— Тільки одне я знаю напевне, — сказав Дуглас, заплющуючи очі. — Від цих слів якось самотньо стає на душі.

●

Торох!

Грюкнули двері. З древніх конторок і книжкових шаф шугнула вгору пилюка. Дві старі жінки чимдуж наважили на двері горища, щоб міцніше, якнайміцніше замкнути їх. Обом здалося, ніби з даху над їхніми головами раптом знялася тисяча голубів. Під тим оглушливим хляпанням безлічі крил жінки аж зігнулися, так наче на них навалили якийсь тягар. Потім випростались і здивовано розтулили роти. Те, що вони почули, було лише панічним калатанням їхніх власних сердець. Намагаючись перекрити той стугін, вони заговорили одна до одної:

— Що ми накоїли! Бідолашний містер Квотермейн!

— Певне, ми вбили його. І, певне, хтось побачив це й погнався за нами. Ану, гляньмо…

Міс Ферн і міс Роберта визирнули крізь засноване павутинням горищне віконце. Унизу, на осонні, і далі росли собі дуби та в’язи, наче й не сталося ніякої трагедії. Тротуаром пройшов якийсь хлопчина, тоді повернувся і, дивлячись угору, ще раз поминув будинок.

Дві жінки на горищі пильно поглянули одна на одну, немов намагаючись роздивитися свої обличчя в швидкоплинному струмку.

— Поліція!

Та ніхто не грюкав у надвірні двері, не гукав: «Ім’ям закону!»

— Що то за хлопець там унизу?

— Та то ж Дуглас! Дуглас Сполдінг. Боже мій, він прийшов, щоб ми покатали його на Зеленій машині! Він ще нічого не знає… Це наш власний гонор нас згубив. Гонор і ота електрична тарадайка!

— І отой жахливий роз’їзний агент із Гампорт-Фолза. То все він і його балачки.

Балачки, балачки — мов лопотіння літнього дощика по покрівлі.

І раптом — зовсім інший день, інший полудень…

Сестри сиділи на своїй затіненій веранді, з білими віялами в руках, а перед ними стояли вазочки з холодним тремтливим лимонним желе.

Аж ось із сліпучого сяєва, із золотавого сонячного проміння з’явилася блискуча й прекрасна, наче карета чарівного принца…

Зелена машина!

Вона пливла. Вона шелестіла, як лагідний морський вітрець. Схожа на вишуканий кленовий листок, ясніша від джерельної води, вона поважно вуркотіла, наче кицька на полудневому осонні. А в машині — той агент із Гампорт-Фолза, у солом’яній панамі на масному від брильянтину волоссі. Взуті в гуму колеса машини м’яко й зграбно покотилися по розжареній білій доріжці, і ось уже вона з басовитим дзижчанням під’їхала до самих східців веранди, круто повернула й стала. Агент вискочив з машини й насунув на чоло панаму, захищаючи очі від сонця. В тому невеличкому затінку сяйнула його широка усмішка.

— Мене звуть Вільям Тара! А оце… — Він натиснув гумову грушу, і вона лунко рявкнула. — Це сигнал. — Тоді підняв чорні, лискучі, як шовк, шкіряні подушки. — Отут — акумуляторні батареї. — У гарячому повітрі війнуло свіжим духом блискавиці…— Ось кермо. Ось приступка для ніг. Ось тент від сонця. А все разом — Зелена машина!..

Пригадавши все те у сутіні горища, із заплющеними очима, сестри аж здригнулися.

— Було б нам заколоти його спицями!

— Цсс!.. Слухай!

Унизу хтось стукав у надвірні двері. Потім перестав стукати. Вони побачили, як подвір’я перетнула жінка і зайшла