Читати книгу - "Кульбабове вино"

— Час би вже смажити м’ясо, — сказала міс Ферн. — Хвилин за десять повернеться Френк.

— Як же ми можемо зійти вниз?

— Якщо Френк побачить, що в домі нікого немає, він викличе поліцію. Так буде ще гірше.

Сонце швидко сідало. Тепер у затхлій густій сутіні горища лише ледь бовваніли дві темні жіночі постаті.

— Як по-твоєму, — спитала міс Ферн, — він помер?

— Містер Квотермейн? — І після паузи:

— Так.

Роберта не знала, що відповісти.

— Подивимось у вечірній газеті.

Вони відчинили двері горища й насторожено визирнули на сходи, що вели вниз.

— Ой, якщо Френк дізнається, він забере в нас нашу Зелену машину. А як же хороше в ній їздити — сидиш собі, бачиш усеньке місто, ще й вітрець тебе обвіває.

— А ми йому не скажемо.

— Не скажемо?

Підтримуючи одна одну, раз у раз спиняючись, вони спустилися рипучими східцями на другий поверх. Тоді дісталися до кухні, заглянули в комору, з острахом визирнули у вікна й нарешті взялися смажити м’ясо. Хвилин із п’ять минуло в заклопотаній мовчанці, потім Ферн сумно подивилася на Роберту й сказала:

— Я оце думала… Ми вже старі й немічні, а признатися в цьому не хочемо. Ми стали небезпечні. І завинили перед людьми тим, що втекли…

— То що ж тепер?..

У кухні запала мовчанка, лише м’ясо шкварчало на сковороді. Сестри, опустивши руки, дивились одна на одну.

— Я вважаю… — Ферн на довгу хвилю втупилась поглядом у стіну. — Я вважаю, нам більше не можна їздити Зеленою машиною.

Роберта взяла тарілку й тримала її в тендітній руці.

— Більш… ніколи? — спитала вона.

— Ніколи.

— Але ж… — мовила Роберта. — Але ж ми не повинні… зовсім позбутись її? Хіба не можна залишити її в себе?

Ферн подумала.

— Та, мабуть, можна.

— Принаймні хай хоч так. Я піду від’єднаю батареї. — Роберта рушила до дверей, та в цю мить на порозі з’явився Френк, їхній молодший брат, — йому було всього п’ятдесят сім років.

— Привіт, сестрички! — гукнув він.

Роберта, не озиваючись і словом, прослизнула повз нього і вийшла в літні сутінки. Френк тримав у руках газету, і Ферн миттю вихопила її, Вся тремтячи, вона гарячково перебігала очима сторінку за сторінкою, а тоді зітхнула й віддала газету братові.

— Я оце щойно бачив на вулиці Дуга Сполдінга. Він просив переказати вам, щоб ви не тривожилися: він усе бачив, і все гаразд. Про що це він?

— І гадки не маю.

Ферн повернулася до нього спиною і почала шукати хусточку.

— Ох, ті вже мені хлопчиська!

Френк довго дивився у спину сестрі, тоді знизав плечима.

— Я бачу, вечеря майже готова?

— Так.

Ферн накрила на стіл.

Знадвору долинув звук автомобільного сигналу. Потім ще і ще — глухо, ніби здалеку.

— А це що таке? — Френк виглянув з кухонного вікна в сутінки. — Що там робить Роберта? Ти глянь: сидить у Зеленій машині й тицяє пальцем у ріжок!

Ще раз, ще і ще в сутінках почувся жалісний, наче стогін якоїсь скривдженої тварини, звук гумової груші.

— Що це їй набрело в голову? — запитав Френк.

— Дай їй спокій, бога ради! — крикнула Ферн. Френк здивовано розширив очі.

За хвилину тихо, ні на кого не дивлячись, до кухні зайшла Роберта, і всі троє сіли вечеряти.

●

Ранній ранок. Дахи за вікном ледь сіріють у світанковому серпанку. Листя на деревах тихо тріпоче від найлегшого подуву вранішнього вітерцю. Аж ось ген з-за повороту сріблястої колії, похитуючись на невеликих сталево-голубих колесах, випливає трамвай, жовтогарячий, як мандарин. Його мідний дах мерехтить, мов еполети, оздоблені золотою облямівкою, а блискучий дзвоник лунко дзенькає, щоразу як старезний вагоновод стукне по ньому ногою в стоптаному черевику. Номери спереду й по боках вагона ясніють лимонною барвою. Його зелені плюшеві сидіння немовби вкриті прохолодним шорстким мохом. А на даху стримить щось ніби довга мітла, що мете по павутинці, напнутій високо між дерев, і бере з неї живлющий струм. З усіх вікон лине всепроникний, мов ладан, таємничо-блакитний дух літніх гроз та блискавиць.

Трамвай біжить усе далі довгими вулицями поміж в’язів, і рука вагоновода в сірій рукавичці раз у раз легко торкається важелів керування.

Опівдні вагоновод зупинив трамвай посеред кварталу й висунувся у вікно.

— Усі сюди!

І, побачивши, як він заклично махнув рукою в сірій рукавичці, і Дуглас, і Чарлі, і Том, і всі хлопчиська та дівчатка з цілого кварталу поскочувалися з дерев, покидали на траву білі змійки скакалок, а тоді чимдуж побігли до трамвая й повсідалися на зелених плюшевих сидіннях — і то зовсім безплатно. Містер Трідден, вагоновод, накрив отвір каси своєю сірою рукавичкою, і трамвай, лунко видзвонюючи, рушив далі тінястою вулицею.

— Гей, — мовив Чарлі, — а куди ми їдемо?

— Останній рейс, — відгукнувся містер Трідден, не спускаючи очей з електричного дроту, що тягся попереду. — Не буде більш трамвая. Від завтра почне ходити автобус. А мене пошлють на пенсію. Отож сьогодні безплатно для всіх!.. Постережися!..

Він шарпнув убік мідну рукоятку, трамвай застогнав і круто повернув, виписуючи величезну зелену криву, і, здавалося, раптом зупинився час у цілому світі, й тільки містер Трідден і дітлахи пливли на тому чарівному кораблі безконечною річкою не знати куди.

— Останній рейс? — вражено перепитав Дуглас. — Та хіба ж так можна! Досить того, що більш немає Зеленої машини, її замкнули в гаражі, і ніякі умовляння не помагають. Досить того, що мої нові тенісні туфлі старіють і вже не такі прудкі, як були. То як же мені тепер?.. Ні… ні… не можна знімати трамвай! Хай там хто що каже, а автобус — це не трамвай. І звук у нього не той, і рейок нема, і дротів. І іскри від нього не летять, і колію він піском не посипає, і колір зовсім не такий, і дзвоника нема, і приступка не спускається, як у трамвая.

— А таки правда, — докинув Чарлі. — Я страшенно люблю дивитись, як спускають приступку — ну чисто тобі міхи в гармонії розтягують!

— Авжеж, — мовив Дуглас.

Скоро вони доїхали до кінцевої зупинки; проте трамвайна колія, ось уже вісімнадцять років як занедбана, тяглася й далі пагористою місцевістю. У 1910 році люди ще їздили трамваєм до Чессмен-Парку на заміські прогулянки, везучи із собою великі кошики, напаковані провізією. Відтоді ті рейки так ніхто й не зняв, і вони лежали й іржавіли серед пагорбів.

— Ось нам і повертати назад, — сказав Чарлі.

— Ось ти й