Читати книгу - "Зобразіть мені рай"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Останнім, що запам'ятав Шахх, було спотворене злобою обличчя новачка: задерта губа, розчахнуті ніздрі, готове до стрибка тіло.
Потім настала темрява.
* * *
— Як це сталося? — Священик був набагато молодшим за Шахха, але поводився самовпевнено, наче господар.
— У своїй відповіді новачок використав надто багато незнайомих слів. Це їх завжди лякає. Я намагався зупинити…
Священик поклав руку Шаххові на плече:
— Не турбуйтеся. Ми давно вже знали про нього. От-от мали… Втім, несуттєво. Збагніть головне: ви тут ні до чого.
В авдиторії було порожньо і тьмяно, палали свічки. Прибиральники ходили між рядами, вимітаючи сміття. Ще двоє драїли підлогу, кафедру і перші ряди, хоча, звичайно, все відмити й не сподівалися. Хтось перечепився і, вилаявшись, жбурнув у куток сандалію з розірваними ремінцями.
Пахло зіпрілим листям і бійнею.
— Світильники відновлять за кілька днів. Доти… Ну, я би порадив вам відпочити. Групу ми розформуємо, до початку сезону залишилося зовсім мало часу. Ті з них, хто прийде наступного року, — («Хто вціліє і прийде наступного року», — подумки виправив його Шахх), — навряд чи згадають про це, — священик невизначено махнув рукою у бік перших рядів.
— Його батькам уже…
— Він був сиротою, виховувався в одній із книг-говорилень. Певно, нам доведеться як слід взятися за неї… втім, — обірвав він себе, — це вже не ваш клопіт. Ви вільні, розважнику.
Шахх пішов.
Мрячило, він щільніше насунув на голову капюшон і попростував брущаткою, намагаючись не ступати у калюжі. Перехожих майже не було, тільки один раз повз нього прочовгали, в'яло гойдаючи головами, грибоносці; на обох були криваво-червоні плащі із символом Юґґота. Шахх чув, як вони раптом зупинились і обмінялися кількома фразами, вимовленими так, наче роти в грибоносців були забиті талим льодом. Затримуватися і прислухатися він не став. Швидко перейшов площу Ноденса Здоланого, квартал Різників і вийшов на Горбатий міст. Звідси було видно всю південну частину міста, і Шахх якийсь час простояв, дивлячись, як сіре марево поступово оповиває дахи будинків; він намагався уявити, яким було місто тисячі років тому, коли про Давніх Господарів знали тільки з легенд і вважали їх вигадкою, не більше. «Коли»… Це припускало, що колись були часи інші — вільна Земля, вільне людство. Але якщо автор «Пнакотських манускриптів» хоча б на півкроку наблизився до істини, значить, Господарі завжди володіли Землею і завжди владарювали над людьми. Для того вони людей і вивели.
Рвучкий порив вітру зірвав капюшон із Шахха, але той не надягнув його знову, лише провів долонею по голеній голові. На лобі були витатуювані ієрогліфи, які означали те ж саме, що і літери з іржавим відтінком — там, на кафедрі, у Виховаллі ярих. Тавро, мітка Пані. Ніхто з Господарів не насмілиться торкнутися Її власності, якщо не бажає мати справу з Її прислужниками або ж із Нею Самою.
Виховалля звідси було не видно, та Шаххові виразно пригадався чудернацький розчерк перед центральним входом; ті ж ієрогліфи, але незрівняно більшого розміру. Навіть найтемнішої ночі їх було помітно — бо вони були чорніші за будь-яку природну чорноту.
Коли наближався черговий сезон, вони починали пульсувати. І тоді ярі ставали роздратованішими і злішими: глибоко в душі вони здогадувалися, що на них чекає, хоча мало хто з них дозволяв собі замислюватися. Саме це згубило новачка: не зарозумілі слова, але те, що він сказав їм правду.
Колись, подумав Шахх, він сам теж скаже їм правду. Не цим, ясна річ, — іншим, котрі прийдуть за рік, два, десять. Колись він набереться мужності і скаже… зламається, втративши останні крихти надії, — і скаже.
А доти — покірно виконуватиме те, чого від нього чекають: вкладатиме в ці голови хоча б малу краплину від здобутих людством знань. Намагатиметься зробити з них людей.
Він і сам не знав — у божевільному сподіванні чи ж в ім'я служіння Чорній Козлиці, Матері Лісів.
— Йа! — прошепотів він одними вустами, падаючи на коліна і торкаючись лобом мокрих каменів. — Йа!
Це було вище за нього — рабське поклоніння, що наринуло раптово, зухвало. Це було в ньому.
— Йа, Шуб-Ніґґурат!
У небі прогриміло, блискавка, схожа на щілину, розчахнула світ навпіл.
— Йа! Тобі, Всемогутня і Чорнозінича, Та, що Проймає та Очищає, підносимо свої молитви!..
Краплі барабанили по каменях і спині, по дахах і руїнах, по бані Виховалля і по вівтарях. Шахх усміхався. Коли Матір Лісів прийде по наступний легіон ярих, вона буде задоволена, о, так! Як і решта Давніх Господарів, вона любить покору і любить живу плоть. Вона опікується своїми чадами. Вона велична і всемогутня, нагороджує вірних і карає тих, хто помислив зухвале.
Хтось убогодухий міг би запитати: чому ж тоді Рогата бажає, аби ярі вчилися? А відповідь була очевидною: тому, що розумні люди — смачніші!
Шахх, котрий досі не забув, якою солодкою була плоть його наставника, знав це напевне.
Чудове перетворення
Присвячується Миколі Олексійовичу Сороці
Перший гробокоп: (співає)
А старість — гульк! — підстерегла,
Вхопила в пазур лютий
І в край далекий завела,
Звідкіль не повернути.
В. Шекспір
1. «Знову прителющився! Наслідить, а ти прибирай за ним».
Стара відклала в'язання; стогнучи, підвелася з крісла й непевною ходою почовгала до маленького передпокою.
— Чого мнешся? Гайда в кухню, зараз прийду! — проказала вона.
…Сьогодні зранку спина геть забула, що здатна розгинатися. Тяжко дихаючи, стара ледве сповзла з ліжка — й вирішила, що можна зробити собі вихідний, власне, не вихідний, а навпаки — і нікуди не виходити. По сигарети вона з'їздить завтра.
До обіду сиділа в кріслі й в'язала. (Нитки нині коштують недешево, але вона призвичаїлася розпускати зв'язане й починати все спочатку. Жінки, що торгували, як і вона, сигаретами, казали, що вигідніше в'язати й продавати теплі речі, рукавички, наприклад; але вона не згодилася. «Дурна», — вирішили торговки). Хотілося їсти, і з двох бід — голоду й болю в спині — стара обрала першу.
«А це пришкандибав — повзи. Поїм зате».
Вона дочовгала до кухні, недобре зиркнула на гостя й потяглася до каструльки, аби зварити кашу.
— Спина? — зі співчуттям запитав скелет.
Стара насуплено змовчала.
2. Вона торгувала сигаретами — було це десь двадцятого лютого. Вітрюган сипав сніжні зерна за комір й у розкриту валізу. Сигаретні пачки навіть під целофаном зволожувалися, втрачали свою форму. «Завтра доведеться вклеювати нові».
Хилилося на вечір. Станція метро «Лук'янівська» вивергала юрмиська людей, порція за порцією. Ще година-друга — і можна збиратися додому.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зобразіть мені рай», після закриття браузера.