Читати книгу - "Зобразіть мені рай"

Володимир Арєнєв

Зобразіть мені рай

Монетка на щастя

Уперше Борис Павлович Гуртовник зіткнувся із цим ще в дитинстві, коли з батьками відпочивав на Чорному морі, й настав час від'їжджати. Саме тоді тато сказав: «Якщо хочеш повернутися, кинь у море монетку. На щастя. І обов'язково знову потрапиш сюди». Він розкрив гаманець — масивний, шкіряний, що нагадував маленькому Борисикові книжку для гномів — і видобув звідти 50-копійковий кругляк. «Кидай», — простягнув монетку синові. Боря розмахнувся, уявивши себе на мить давньогрецьким спортсменом, метальником диска, і жбурнув півкарбованця у воду.

Наступної миті трапилися одразу дві речі. По-перше, назустріч монетці вихлюпнулася кипучо-люта хвиля, неначе море приймало дар. По-друге, коли круглячок злетів у повітря й уже ладен був упасти в пінисту долоню прибою, — тоді Борисові здалося, що на хвильку монетка зависла в німбі бризок, начебто чиясь рука підхопила її, притримала, разок підкинула і лише потім відпустила в обійми моря. Борі навіть видалося, що він бачить цю руку: масивну, широчезну, з товстими волохатими пальцями. Долоня, схожа на роздутого восьминога, облапала монетку, наче закарбовувала в пам'яті.

Борисові стало страшно. І він анітрохи не хотів повертатися сюди, до моря й долоні-восьминога. Він і не повернувся — наступного разу батьки поїхали до іншого санаторію. Випадок із півкарбованцем забувся; натомість у Бориса раптом прокинулася цікавість до колекціонування монет. Зрозуміло, спершу до його колекції входили в основному малоцікаві й не дуже дорогі експонати: радянські копійки, радянські ж ювілейні карбованці, кілька болгарських стотинок…

Але поступово колекція росла і ставала серйознішою, значнішою. Захоплення ніяк, здавалося б, не вплинуло на вибір професії Бориса Павловича. З іншого боку… Нумізматика ж безпосередньо пов'язана з історією. А Борис Павлович був учителем історії. Не можна сказати, щоб він дуже любив дітей, просто так склалися життєві обставини: у батька були зв'язки в педагогічному, а сам Борис тоді ще не дуже визначився.

Діти, як не дивно, уроки «Монетника» любили. Ще коли був практикантом, він багато часу присвячував «оживлялці» — найперше крізь призму нумізматики.

— Усі ви, напевно, знаєте, що монголо-татарська навала серйозно позначилася на стані земель колишньої Київської Русі. Ось вам наочний приклад, — і він вправно діставав з кишені тьмяний кругляк, підкидав на долоні й повертав аверсом, показуючи класу. — Бачите, татарський дирхем. Уявіть: скарб, в якому знайдено цей дирхем, закопали через півтораста років після монголо-татарського нашестя на Русь. До речі, коли відбулося нашестя? Правильно, Саліванов, у 1240-му році. Отож, поступово держава монголо-татарів, заснована… До речі, хто заснував Золоту Орду? Ні, Ткаченко, не Чингізхан. Лакшин? Так, молодець, — Батий. Отож, поступово Золота Орда втрачала свою могутність, переживала важкі економічну й політичну кризи і врешті-решт розпалася на кілька ханств, що ворогували між собою. При цьому частина українських земель і надалі визнавала владарювання татарських ханів, тож на їхній території користувалися татарськими монетами…

Мимоволі вдивляєшся в тьмяний кругляк дирхема (особливо, якщо сидиш на задній парті!) й намагаєшся собі уявити, через чиї руки пройшов він, цей мандрівник у часі. Чи потрібно казати, що в кожному класі, де вів уроки Борис Павлович, як мінімум двоє-троє хлопців «захворювали» на нумізматику?

Сам Гуртовник змалечку ходив до місцевого клубу нумізматів. І років у п'ятдесят уже вважався там ветераном і корифеєм, до його думки прислухалися, у нього незрідка просили поради з того чи іншого питання.

Субота в Бориса Павловича здавна була «монетним днем». І дружина, і діти намагалися не планувати на суботу якихось загальнородинних заходів.

Ранок, близько дев'ятої. Легкий сніданок, чай; зібратися, поцілувати напівсонну Оленку, яка ще додивляється вранішні сни. У кутку з вечора чекає складений дипломат — взяти його, перед виходом торкнутися пальцем монетки, що висить над телефонним столиком.

Це куфічний дирхем, екземпляр не надто дорогий, але цінний для Бориса Павловича, оскільки подарувала його колись давно, на початку їхнього знайомства, Оленка. «На щастя, — сказала вона тоді. — Тут ось ще рядок із Корана. Я попросила, мені переклали. „Чи володіє всім, чим забажає, людина? Ні, один лиш тільки Бог закінченням життя й життя початком володіє“. Гарно?» — «Гарно, — чесно зізнався тоді Борис Павлович. — Хоча й опіум для народу, звичайно… Але — гарно!»

І ось уже впродовж тридцяти років, виходячи з дому, Борис Павлович завжди торкається пальцями монетки…

Зараз теж — торкнутися, і в дорогу!

Борис Павлович жив неподалік від естрадно-концертного центру, де у вихідні влаштовували скромний нумізматичний ринок. Утім, частина колекціонерів торгувала на доріжках сусіднього парку. По-перше, тут не треба платити за місце, що для багатьох суттєво. По-друге, покупців тут більше, бо ж за вхід до центру беруть гроші, а сюди приходять гроші витрачати. Нарешті, теплої пори року, якщо гарна погода, набагато приємніше сидіти в парку, ніж у задушливій, прокуреній залі.

Щоправда, Борис Павлович, як один із найстаріших членів товариства, повинен був подавати своєю поведінкою відповідний приклад. Але саме завдяки старійшинству він мав право на певні привілеї; та й влаштовувався Борис Павлович у парку, тільки коли ранок тішив оксамитовою погодою (а це, на жаль, траплялося не завжди).

Вересень облітав вогняним листям, яке, наче в передчутті майбутніх багать, завчасно набуло відповідних кольорів. Гіркий дим уже потік до небес: двірники, як водиться, найменше звертали увагу на заборони й спалювали листя та сміття з флегматичністю втомлених богів. Борис Павлович неквапом крокував по доріжці, вітаючись із торговцями, яких він знав тут геть усіх.

— Привіт, Бор-Паличу! — Китайкін, як завжди, торгує більше зубами, ніж монетами. — Прошу, святе місце пана дожидає. — Він завжди такий, цей зубоскал і баляндрасник: слова без примовки не скаже. Поруч із ним, чортом лисим, не занудьгуєш.

— Доброго раночку, — вітається й дід Пугачин. — Дивлюся на вас, молодий чоловіче, і бачу: сьогодні щастя нам усміхнеться.

Борис Павлович потискає тверду, впевнену долоню Пугачина, яка зовсім не пасує до зовнішнього вигляду діда: незграбного, неначе наспіх змайстрованого з ганчірок і тонких дерев'яних жердок.

— Ви так гадаєте? Чому?

— Настрій, бачу, у вас пречудовий.

— Так, усмішка в тебе, Бор-Паличу, що треба! Скарб знайшов?

Гуртовник неуважно кивнув. Скарб не скарб, але настрій і справді пречудовий. Бо серце, схоже, попустило. Ще вранці, коли прокинувся й лежав, тупо дивлячись у стелю, здавалося, — все, востаннє. І кожен подих — ось цей… Ні, ось цей — точно — останній. Та ні!.. Здається, відвоював ще дещицю життя.

Із серцем Борис Павлович здавна