Читати книгу - "Зобразіть мені рай"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Стара стояла біля парканчика, поряд із тролейбусною зупинкою. Сумку з товаром дбайливо прив'язала до металевої огорожі, сама заклякла над «вітринною» валізою й уважно стежила за перехожими. Перехопити погляд клієнта вкрай важливо. Часто від цього залежить, підійде він до тебе чи до твоєї конкурентки.
Із дверей метро ринула чергова хвиля пасажирів, а до зупинки водночас підійшло три тролейбуси. Звичайно ж, люд від «Лук'янівської» стрімголов кинувся через дорогу до тролейбусних коробок.
Затремтів парканчик — хтось вирішив не оббігати, а перескочити.
Гули машини, лунко прочинялися тролейбусні двері, в яких замість скла було приварено металеві листи.
Ті, хто вийшов з тролейбусів, знервованим скописьком посунули до метро.
— Вєталь! — чулося у натовпі. — Зачекай, у мене ґудзик відірвався!
— Аякже, знайдеш ти його. Ходімо.
— Ой, женщіни! — вигукнула Філіпівна. — Подуріли, їй-бо! Дивіться вніматєльно!
Але було вже пізно: якийсь молодик у спортивній шапці, що обтягувала голову так щільно, аж з-під матерії випирали вуха, з усього розгону врізався в стару. Вона відчайдушно зойкнула, впала на брудне крижане кришиво, відчувши гострий біль у попереку. Вилаялася: голосно, надривно — перехожі з відразою відсахнулися.
— Ах ти ж! — зайшлася кашлем.
Жінки стояли перелякані й не знали, як підступитись.
— Тобі боляче, — раптом почула над головою.
Чийсь чорний, заляпаний глиною чобіт наступив на валізу, зім'яв порожні сигаретні пачки й зник із виду. Стара заволала йому вслід, але без усякої надії, що зупиниться, від самої лише люті.
— Не кричи, будь ласка. Вставай, — знову почула той самий голос.
Вона сперлася на лікті, обернулась: який там добродій розумує?
Позаду стояв скелет.
Це був звичайнісінький людський скелет, високий, з тонкими кінцівками та порожньою грудною кліткою. Крізь ребра проглядалися жовтий кіоск та фіолетове небо з поодинокими краплинами зірок.
— Вставай, будь ласка, — повторив скелет. Коли він говорив, нижня щелепа рухалася, але не клацала. Голос у нього був тихий, з шовково-костяними інтонаціями.
«Смерть, — вирішила стара. — Пізненько з'явилася».
— Пішл-ла ти! — кинула люто.
Жінки здригнулися, Філіпівна впустила свій лоток, і пачки вмить було втоптано в сніг. Скелет теж здригнувся.
Стара тепер лежала на боці й усе чекала, коли Смерть забере її, але скелет нічого не робив.
— Чого зволікаєш?! — кинула слова просто в порожні очниці.
Перехожі скляними поглядами намацували собі дорогу, силкуючись не дивитися на стару.
— Гаразд, — прошепотіла вона. І жінкам: — Ну ж бо, підніміть мене, в-вашу…!
Торговки заметушилися, підхопили стару, звели на ноги, обтрусили пальто від снігу.
Стара грубо вивернулася з їхніх рук і подивилася на скелета. Той ступив до неї ближче, прикладаючи до грудної клітки кисть:
— Даруй, що налякав… Ти здавалася такою нещасною, і я хотів допомогти.
Він потупцював на місці, залишаючи на снігу кістяні відбитки…
— Шо з тобой? — запитала Філіпівна. — Ударілася сильно?
— Пішла ти!..
— Тьху. Савсєм здурєла, — пхикнула торговка. Інші несхвально похитали головами та й розійшлися по своїх «точках». Скелет залишився.
Стара із досадою глянула на валізу із вкарбованим у сигаретні пачки відбитком чобота. На те, щоб нагнутися й підняти валізу не було сил: поперек ніби скам'янів.
Стара почала відв'язувати од парканчика сумку.
За спиною знайомо бряцнула кришка валізи.
Вона спроквола обернулася. Скелет узяв валізу на замок, підняв і подав господині.
«Шо ж вони, не бачать?»
Стара глянула на торговок — ті дрібно, мов лушпиння лузали, перебріхувалися, на неї й не дивились.
«А перехожі?»
— Я зателефоную йому ввечері. Він обіцяв перевірити мейл. Якщо перекинуть прайс-лист, — скаже.
— Нехай заархівує та скине на дискету. І…
— Я, йопть, Кириличу — одне, ти — інше! Ти, йопть, думай!
— Я прийшла, кажу: мені треба на хвилиночку відлучитися. Коли ще можна зробити нормальну зачіску? Ну, ти розумієш… А він — ні! Смирненко, між іншим, взагалі ніколи на роботі не буває, а я один разочок…
— Я…
— Я!..
— Я!!!
— Дай сюди! — бовкнула стара. Вона закинула сумку з «товаром» на плече, вихопила зі скелетових кінцівок валізу й потюпала снігом уздовж людського потоку. Тіло водило маятником, було водночас жарко й холодно, і до дому, здавалося, далі, ніж до неба. Позаду ступав скелет — немов побитий винуватий дог.
Стара повернула з вулиці Мельникова на Білоруську, дворами простуючи до свого будинку. Вона сподівалася, що скелет відстане: вже збагнула, що він ніяка не Смерть. Скелет не відставав.
Захурделило. Десь оддалік дзенькнуло скло, тонкий голос вилаявся. Брязнули двері тролейбуса. Нічні звуки розносилися безлюдною вулицею і темними провулками, лунко віддавалися у скронях.
— Може, допомогти? — несміливо запитав скелет. — Тобі ж важко. І боляче.
«Поцупить», — подумала стара. Потім посміялася з власної недоумкуватісті: навіщо кістякові товар, що він із ним робитиме?
І все одно тицьнула у тонку біляву кисть не сумку, а валізу. По-перше, там лише м'яті пачки, а по-друге, валіза важча. Хоча, звісно, якщо вкраде, валізи буде шкода. Добра валіза, невелика, зручна.
— Неси.
Скелет незграбно взявся за шкіряну потерту ручку й закрокував, хилячись на правий бік. Вона призупинилася, пропустила «помічника» вперед:
— Давай-давай, іди.
Пішли поряд.
Кілька разів, певно, з незвички, кістяк послизнувся, але зберіг рівновагу. Попервах стара нервувала, потім перестала і лише люто косилася на нього з-під хустки: який незграба!
Так і не помітила, як дійшли до під'їзду. Скелет уже звик до своєї ноші, він зібрався йти далі, але стара зупинила його. Знала: перед підйомом варто постояти, відхекатись, набратися сил. П'ять поверхів — це не двадцять п'ять, але їй вистачить і п'яти, аби дати дуба. Кістякові що, йому й задихатися немає чим. І валізу нести, як уже на те.
— Ти хто? — прохрипіла стара. Краще нехай говорить, ніж просто зирить.
— Не знаю, — винувато відповів скелет. Поворушив лопатками, переступив з ноги на ногу.
— А взявся звідки?
— А звідки всі беруться? — розгублено запитав він. — І я, мабуть… звідти ж.
Стара оскірнулася:
— Ага, аякже! І яка ж дурепа тебе народила?
Він знов стенув лопатками:
— А тебе?
— Ах ти ж!.. — прошипіла стара. — Гадаєш, якщо валізу підніс, можна і баляндрасити? Та ти…
— Я тебе образив? — розгубився скелет. — Вибач, будь ласка. Просто… Я справді не знаю, хто такий і звідки взявся. Я просто… ішов і побачив тебе. Тобі було боляче.
— І що ж? — пхикнула стара.
— Ну… я не міг ось так пройти. Тобі ж було боляче, — повторив він, наче це все пояснювало.
— Атож, ішов. А що
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зобразіть мені рай», після закриття браузера.