Читати книгу - "Зобразіть мені рай"

Стара намацала через бокову кишеню кишеню внутрішню, потаємну. Семенівну під Новий рік підловила якась шпана, відібрали все: і сигарети, й гроші. «Іроди кляті! — бідкалася Семенівна. — Фашисти, молокососи!» Стара тоді й підшила потаємну кишеню, куди складала купюри. Так почувалася певніше.

Стара стояла біля парканчика, поряд із тролейбусною зупинкою. Сумку з товаром дбайливо прив'язала до металевої огорожі, сама заклякла над «вітринною» валізою й уважно стежила за перехожими. Перехопити погляд клієнта вкрай важливо. Часто від цього залежить, підійде він до тебе чи до твоєї конкурентки.

Із дверей метро ринула чергова хвиля пасажирів, а до зупинки водночас підійшло три тролейбуси. Звичайно ж, люд від «Лук'янівської» стрімголов кинувся через дорогу до тролейбусних коробок.

Затремтів парканчик — хтось вирішив не оббігати, а перескочити.

Гули машини, лунко прочинялися тролейбусні двері, в яких замість скла було приварено металеві листи.

Ті, хто вийшов з тролейбусів, знервованим скописьком посунули до метро.

— Вєталь! — чулося у натовпі. — Зачекай, у мене ґудзик відірвався!

— Аякже, знайдеш ти його. Ходімо.

— Ой, женщіни! — вигукнула Філіпівна. — Подуріли, їй-бо! Дивіться вніматєльно!

Але було вже пізно: якийсь молодик у спортивній шапці, що обтягувала голову так щільно, аж з-під матерії випирали вуха, з усього розгону врізався в стару. Вона відчайдушно зойкнула, впала на брудне крижане кришиво, відчувши гострий біль у попереку. Вилаялася: голосно, надривно — перехожі з відразою відсахнулися.

— Ах ти ж! — зайшлася кашлем.

Жінки стояли перелякані й не знали, як підступитись.

— Тобі боляче, — раптом почула над головою.

Чийсь чорний, заляпаний глиною чобіт наступив на валізу, зім'яв порожні сигаретні пачки й зник із виду. Стара заволала йому вслід, але без усякої надії, що зупиниться, від самої лише люті.

— Не кричи, будь ласка. Вставай, — знову почула той самий голос.

Вона сперлася на лікті, обернулась: який там добродій розумує?

Позаду стояв скелет.

Це був звичайнісінький людський скелет, високий, з тонкими кінцівками та порожньою грудною кліткою. Крізь ребра проглядалися жовтий кіоск та фіолетове небо з поодинокими краплинами зірок.

— Вставай, будь ласка, — повторив скелет. Коли він говорив, нижня щелепа рухалася, але не клацала. Голос у нього був тихий, з шовково-костяними інтонаціями.

«Смерть, — вирішила стара. — Пізненько з'явилася».

— Пішл-ла ти! — кинула люто.

Жінки здригнулися, Філіпівна впустила свій лоток, і пачки вмить було втоптано в сніг. Скелет теж здригнувся.

Стара тепер лежала на боці й усе чекала, коли Смерть забере її, але скелет нічого не робив.

— Чого зволікаєш?! — кинула слова просто в порожні очниці.

Перехожі скляними поглядами намацували собі дорогу, силкуючись не дивитися на стару.

— Гаразд, — прошепотіла вона. І жінкам: — Ну ж бо, підніміть мене, в-вашу…!

Торговки заметушилися, підхопили стару, звели на ноги, обтрусили пальто від снігу.

Стара грубо вивернулася з їхніх рук і подивилася на скелета. Той ступив до неї ближче, прикладаючи до грудної клітки кисть:

— Даруй, що налякав… Ти здавалася такою нещасною, і я хотів допомогти.

Він потупцював на місці, залишаючи на снігу кістяні відбитки…

— Шо з тобой? — запитала Філіпівна. — Ударілася сильно?

— Пішла ти!..

— Тьху. Савсєм здурєла, — пхикнула торговка. Інші несхвально похитали головами та й розійшлися по своїх «точках». Скелет залишився.

Стара із досадою глянула на валізу із вкарбованим у сигаретні пачки відбитком чобота. На те, щоб нагнутися й підняти валізу не було сил: поперек ніби скам'янів.

Стара почала відв'язувати од парканчика сумку.

За спиною знайомо бряцнула кришка валізи.

Вона спроквола обернулася. Скелет узяв валізу на замок, підняв і подав господині.

«Шо ж вони, не бачать?»

Стара глянула на торговок — ті дрібно, мов лушпиння лузали, перебріхувалися, на неї й не дивились.

«А перехожі?»

— Я зателефоную йому ввечері. Він обіцяв перевірити мейл. Якщо перекинуть прайс-лист, — скаже.

— Нехай заархівує та скине на дискету. І…

— Я, йопть, Кириличу — одне, ти — інше! Ти, йопть, думай!

— Я прийшла, кажу: мені треба на хвилиночку відлучитися. Коли ще можна зробити нормальну зачіску? Ну, ти розумієш… А він — ні! Смирненко, між іншим, взагалі ніколи на роботі не буває, а я один разочок…

— Я…

— Я!..

— Я!!!

— Дай сюди! — бовкнула стара. Вона закинула сумку з «товаром» на плече, вихопила зі скелетових кінцівок валізу й потюпала снігом уздовж людського потоку. Тіло водило маятником, було водночас жарко й холодно, і до дому, здавалося, далі, ніж до неба. Позаду ступав скелет — немов побитий винуватий дог.

Стара повернула з вулиці Мельникова на Білоруську, дворами простуючи до свого будинку. Вона сподівалася, що скелет відстане: вже збагнула, що він ніяка не Смерть. Скелет не відставав.

Захурделило. Десь оддалік дзенькнуло скло, тонкий голос вилаявся. Брязнули двері тролейбуса. Нічні звуки розносилися безлюдною вулицею і темними провулками, лунко віддавалися у скронях.

— Може, допомогти? — несміливо запитав скелет. — Тобі ж важко. І боляче.

«Поцупить», — подумала стара. Потім посміялася з власної недоумкуватісті: навіщо кістякові товар, що він із ним робитиме?

І все одно тицьнула у тонку біляву кисть не сумку, а валізу. По-перше, там лише м'яті пачки, а по-друге, валіза важча. Хоча, звісно, якщо вкраде, валізи буде шкода. Добра валіза, невелика, зручна.

— Неси.

Скелет незграбно взявся за шкіряну потерту ручку й закрокував, хилячись на правий бік. Вона призупинилася, пропустила «помічника» вперед:

— Давай-давай, іди.

Пішли поряд.

Кілька разів, певно, з незвички, кістяк послизнувся, але зберіг рівновагу. Попервах стара нервувала, потім перестала і лише люто косилася на нього з-під хустки: який незграба!

Так і не помітила, як дійшли до під'їзду. Скелет уже звик до своєї ноші, він зібрався йти далі, але стара зупинила його. Знала: перед підйомом варто постояти, відхекатись, набратися сил. П'ять поверхів — це не двадцять п'ять, але їй вистачить і п'яти, аби дати дуба. Кістякові що, йому й задихатися немає чим. І валізу нести, як уже на те.

— Ти хто? — прохрипіла стара. Краще нехай говорить, ніж просто зирить.

— Не знаю, — винувато відповів скелет. Поворушив лопатками, переступив з ноги на ногу.

— А взявся звідки?

— А звідки всі беруться? — розгублено запитав він. — І я, мабуть… звідти ж.

Стара оскірнулася:

— Ага, аякже! І яка ж дурепа тебе народила?

Він знов стенув лопатками:

— А тебе?

— Ах ти ж!.. — прошипіла стара. — Гадаєш, якщо валізу підніс, можна і баляндрасити? Та ти…

— Я тебе образив? — розгубився скелет. — Вибач, будь ласка. Просто… Я справді не знаю, хто такий і звідки взявся. Я просто… ішов і побачив тебе. Тобі було боляче.

— І що ж? — пхикнула стара.

— Ну… я не міг ось так пройти. Тобі ж було боляче, — повторив він, наче це все пояснювало.

— Атож, ішов. А що