Читати книгу - "Зобразіть мені рай"

— Загарбники тут ні до чого! — відрубав голос із-за Завіси Незримого. — Справа в них самих, у твоїх пращурах. Чимало пророків віщувало людству загибель від катастроф та епідемій. Ніхто й уявити не міг, що людей згубить не біда, а благо. Не хвороби і природні катаклізми знищили вас, але — пересиченість! Коли все стало досяжним, ви розгубилися. Ви перестали хоча б чогось прагнути, забули, для чого створені. Людина — володар Землі, тож мусить урядувати нею мудро і справедливо, а для цього необхідно розвиватися. Твої пращури досягли того стану, коли будь-яке знання стає доступним майже миттєво. І що ж? Вони сплутали можливість отримати знання із самим знанням. Стоячи біля прочинених дверей зброярні, ти можеш увійти і взяти будь-яку зброю. Але ти не володієш нею.

— А хіба є різниця?

— Коли поряд опиняться горлорізи, відчуєш її на власній шкірі. Чи багато користі від зброї, котра лежить за п'ять кроків від тебе, якщо до твого горла уже приставлене лезо клинка?..

Шахх розумів, чим і наскільки ризикує. Невидимий клинок завжди був біля його власного горла, але зараз Шахх сам, свідомо, щосили давив на нього. Те, про що він говорив, було надто складним для авдиторії. Він використовував прості слова, але ж абстрактні поняття цим завжди давалися насилу. Запах став ще нудотнішим.

І все-таки — вони слухали! Ці юнаки та юнки вперше за багато років слухали його, затамувавши подих! Можливо, хтось із них нарешті замислився над тим, хто він є і для чого існує на цій планеті…

Можливо, все ще не безнадійно! Бо, збагнувши, вони могли б…

— Нісенітниці! — сказав раптом новачок. Сказав голосно, тож його напевно почули й у задніх рядах. — Нісенітниці та брехня!

Він підвівся, обсмикнув свої мішкуваті штани і продовжував говорити; Шахх не переривав його, вражений таким несподіваним і зухвалим втручанням.

— «Людина — володар Землі»? Чи ви самі вірите в це? Ви ж напевно чули про книги давніх. Не могли не чути! І всі вони погоджувалися в одному: історія людства нараховує не сотні і не тисячі — мільйони років. І час — він більше схожий на океан, а не на тракт, яким ідеш із кінця в кінець; хвилі цього океану то розмивають берег, то прибивають до нього каміння і пісок. За мільйони років свого існування людство неодноразово підносилося до висот думки і духу, і так само часто — звергалося у безодні беззаконня та дикості. Вироджуючись, вони ставали звірами, а затим — через мільйони років — знову досягали тих-таки висот. Це закон природи. Щоразу, звеличившись, люди вважали себе вищими створіннями — і щоразу обманювалися, бо спередвіку їх було створено не для володарювання, але ж — для покори!

Тепер Шахх слухав довгозубого, затамувавши подих. Це було неймовірно! Звідки б юнак міг дізнатися про «Пнакотські манускрипти»?! Вони були заборонені, тих, хто знав їх напам'ять, вилучали. І все-таки — довгозубий зараз цитував їх практично дослівно!

— «В океані часу інші створіння — спражні господарі Землі — жили з перших миттєвостей його існування. Завжди. Для них сила хвиль і підводні течії — ніщо, дрібниці! Кожен цикл історії людства для цих володарів світу — лише тільки спалах сонця на сході дня. А саме людство — в найкращому випадку, плем'я рабів. Одні використовують нас як недоладне вмістилище для своїх розумів, коли вирішують залишити межі дальніх світів і відвідати наш. Інші бачать у людях їжу, чи коридор між жахливими багатовимірними просторами і Землею, чи дешеву зброю у боротьбі з іншими споконвічними божествами.

Всі вони — міжпланетні мандрівники, мешканці тонких світів, чада Хаосу Споконвічного — ставляться із байдужістю до того, на якому оберті розвитку в ту чи іншу мить перебуває людство. Для більшості з них узагалі не існує митей, бо вони живуть протягом усіх часів водночас! Але і для тих, чия природа хоч трохи ближча до нашої, несуттєво, перетворились ми знов у напівмавп чи возвеличилися (настільки, наскільки ми здатні возвеличитися). Бо, якщо вони зажадають, то прийдуть і візьмуть своє — чи те, що вважатимуть своїм». — Новачок розсміявся хрипким, надірваним сміхом. — Якщо поміркувати…

Договорити він не встиг: дзвінко чхнув, потім закашлявся. Нудотний запах загус настільки, що, здавалося, став видимим, надаючи повітрю огидного блідо-зеленого відтінку.

Перед очами все попливло, думки плуталися. Слухачі давно вже не мовчали — спершу тут і там лунало знічене мурмотіння, затим — гучні вигуки. Гучні і зловтішні.

Зрештою, найпривабливішим для них були навіть не оповідки Шахха. Їх приваблювала сама ймовірність того, що одного разу він припуститься помилки — і тоді…

Точніше, вже зараз.

Звідкись із верхніх рядів долинуло довге напіввиття-напівкрик, далі — регіт, у якому не було нічого людського. Цей регіт підхопила решта. Вони почали підхоплюватися з сидінь, дехто уже скочив на парти.

О, так, їхня зовнішність швидше за все налякала б людей непам'ятних часів! Природжені вади і свідомі модифікації тіл призвели до того, що у багатьох обличчя були спотворені, на руках — по шість-сім пальців, іноді — з подовженими нігтями; хтось відрощував собі зябра, у інших шкіра на лобі відшаровувалася і міняла колір залежно від настрою. Вони були діти свого часу… дитинчата.

Але, що набагато страшніше, їхня внутрішня будова також змінилася. Як наслідок — зазнала змін і психіка. Іноді Шахх думав: можливо, всі ці пазурі, зябра, гребні призвели до того, що нинішні діти просто не здатні засвоїти знання пращурів? Адже не можуть мавпи навчитися віршескладанню, а риби — живопису…

Натомість вони отримали інший дар: здатність, налякавшись чи роздратувавшись, збуджувати одне в одного агресію. Випускаючи особливу пахучу речовину, вони підхльостували решту своїх ровесників і якоїсь миті перетворювалися із людей на тварин, із окремих особистостей — на зграю. З віком вони втрачали цю властивість — ті з них, хто доживав до сивих літ.

Він бачив таке сотні разів, і не тільки уві сні, тому не перелякався. Владно здійнявши руки до стелі, Шахх звелів:

— Стояти! — і на мить вони підкорилися. Все в авдиторії завмерло, хоча важкі задушливі хвилі зграйного запаху і далі гойдалися у повітрі.

Шахх схвально кивнув і, маючи намір остаточно погасити агресію, почав повільно, ритмічно читати молитву:

— До тебе, Всемогутня і Чорнозінича, Та, що Проймає та Очищає, підносимо свої…

Не встиг.

З лінивим дзенькотом вибухнув крайній лівий світильник, потім — іще один. Решта згасла разом,