Читати книгу - "Нечиста кров"

кажучи на аристократичній дупі Антонія Барнаби, завдавав неабияких страждань. І саме тому вельможний давав аудієнції, лежачи на животі на перині в болотківському будинку війта Амброжа Краваржа. Сюди він прибув зі свого пишного палацу в Аннополі вчора ввечері, на чолі кавалькади, що розтяглася по дорозі на кілька верст. Чи треба й казати, наскільки паршивим через чиряк був настрій князя? Лише не князівському війту. Краварж, що стояв наввитяжку, мов пікінер перед сержантом, уже цілу годину на власній шкурі відчував, наскільки болять магнатські сідниці. Увесь цей час Яблоновський шпетив його, як гидливого кота, нагороджуючи епітетами, такими вичурними, що кожен, хто б їх почув, визнав би літературний талант князя, що за кілька років дозволить написати йому знаменитий «Щоденник» — спогади про власне багате подіями життя.

Та Краварж до літератури мав дуже далеке відношення, тож, закушуючи вус, мовчки обливався потом і готувався до найгіршого.

— О, Єзус-Марія! Це ж треба, яка нісенітниця може зруйнувати все, до чого я так довго йшов. Придуркуватий війт, що палить гостя родича Малаховських через те, що той — упир!!! Хто повірить, що таке може статися в вісімнадцятому столітті, Краварже? Ти знаєш, скільки я зробив задля дружби з Малаховськими? Угоди, таємні вечері, союзи… І от, уся моя робота піде прахом через якесь убоге село, що водночас здуріло. І після всього цього чеський виплодок лишайної й чумної свині тепер розповідає мені якісь дурнуваті казки, яким і діти вже не вірять?! І навіщо я взявся управляти маєтками Єло-Малинських, у них же кожне село, як зболілий гнилий зуб, а війт — ідіот! Амброже, це я для цього тебе тут головувати залишив, щоб ти мені таке втинав, недоумку?!! Йой! Єзус-Марія! Ця вавка на сраці мене вб’є!

— Пане…

— Замовкни, замовкни, Краварже. Бог бачить, я був завжди до тебе ласкавий. Але зараз…

— Пане, дозвольте сказати, — змолився Краварж. — З Лукомським ми все-таки порозумілися. Я розповів йому про обставини і що я не міг нічого вдіяти. Разом найняли людину, що розслідує всі ці вбивства й принесе вам голову злодія на тарілці.

— Що ти мелеш, дурню?! — шляхетні знайомі витонченого аристократа князя Антонія Барнаби, завжди усміхненого й іронічного, неабияк здивувалися б, дивлячись на його розлютоване обличчя, якому зараз дуже личило слово «пика».

— Їй-богу, Голота знайде, — молитовно склав руки Краварж.

— Ви всі щось торочите про якогось Голоту відтоді, як я сюди приїхав. Хто це в біса такий?

— Дуже спритний шляхтич. Лукомський розповів, що це той, хто розкрив смерть графині Брановицької… — відказав війт, утираючи лоба, всіяного краплями поту.

— Невже? — здивувався Яблоновський і знову скривився від болю.

— Так, і він сказав, що натрапив на вбивцю, — замахав головою Краварж.

— І де ж цей, прости Господи, Голота?

— Е-е-е, не знаю… Поки що… — знову побілів війт.

— Де, я питаю! — піднявся на ліктях князь.

— Поїхав в Острог, мав учора повернутись, — скоромовкою заговорив Краварж.

— І?

— Зник.

— Що-о-о? Ти з мене знущаєшся, лайдаче? — рожеве обличчя Яблоновського набувало вже яскраво-червоного кольору, а очі мало не вилазили з орбіт.

— Але ми його шукаємо, до вечора знайдемо…

— Ти не знайдеш навіть дірку у своєму носі, йолопе! Що у вас тут коїться, пекельне пекло? Ой, Matka Boska Częstochowska, як же болить! — схопився за свою багатостраждальну тильну частину князь.

— Пане, у мене тут знахарка. Каже, що може допомогти вам…

— Так чого ж ти стоїш? Давай її сюди. Ой-ой-ой!

Краварж махнув рукою, і смуглява Федотиха, мов серна, застрибнула у кімнату. Князь Антоній, хоч і в цікавій позі, але ж примудрився кинути оком на струнку фігуру знахарки, яка також пильно обдивлялася князівський зад.

— Чиряк. До завтра його не буде, а сьогодні я його трохи полікую, вельможний пане, — розпливлося в усмішці гарне татарське обличчя Сташки.

— То давай уже, дівко, рихлєйше! Немає сил терпіти.

Та знахарку не треба було підганяти, вона відразу діловито й швидко розпочала звичну роботу, розклавши на столі якісь інструменти, трави, миски з водою та полотно. Першим ділом вона взяла шматок гостро заточеної бритви й полумисок. Князь повів бровами, але Сташка усміхнулася:

— Не лякайтесь, зараз я трохи поганої крові пущу. Коли чиряки йдуть, це треба перш за все робити.

— Чого б я лякався? Ти при своєму розумі? — обережно відповів князь і питально глянув на Краваржа, який лише заспокійливо хитнув головою. Князь заплющив очі, коли Сташка швидко наблизилася до нього й узяла за руку.

— Зараз я відчиню ліктеву жилу, випущу хвору кров, відразу полегшає, пане, — знахарка перев’язала руку нижче ліктя, промила гарячою водою, а тоді швидко й точно зробила надріз. Бризнула кров, яка густо потекла в полумисок. Сташка почекала, а тоді замотала руку й кинулася до своїх трав. На князівське гузно поклала компрес із розпареного у гарячій воді листя кропиви, потім відкинула полотно з глечика, що принесла з собою, і дала випити князеві відвар.

— Що це? Ще отруять мене… Хоч не куряче лайно з жаб’ячими лапками? — з огидою подивився на питво князь.

— Ні, пане. Теж із кропиви, тільки іншого роду. Зі стебел та квітів. Пийте-пийте, пане, геть витягне біль з вашої… ноги.

Поки ж князь пив, пильно дивлячись на знахарку, вона жваво металася кімнатою й палила в печі гілки ліщини. Потім зібрала попіл і вийшла холодити його надвір, а ще за кілька хвилин зняла компрес і почала обсипати князівський чиряк ще гарячими вуглями.

— Ой-ой. Пече ж! Ти що робиш, дівчино? Блекоти наїлася, знахарко?!! — аж привстав князь зі своєї перини.

— Дурман пробувала, а блекоти не їла, ні. Тільки коли зуби в кого болять, то можна насіння блекоти палити і ним людину обкурювати. Тоді із зубів черв’яки, що зуби гризуть, випадають, — швидко-швидко заговорила дівчина й робила своє далі. — А зараз тихо, тихо, тс-с-с, пане. Трошки потерпіть. Зараз вам буде краще… Зараз, зараз… — дівчина дістала невеликого ножа, кілька разів торкнулася ним хворого місця, почала щось шепотіти над панськими сідницями, і вже за кілька митей біль справді трохи вгамувався. Федотиха ще щось помудрувала, а тоді укрила Яблоновського важкою хусткою.

— Не рухайте її з годину, пане, а я прийду ще маззю намащу і перев’яжу.

— Дякую, молодице, — князь ще раз із цікавістю глянув на Федотиху, вона ж запахнула свою величезну хустку, вклонилася й вийшла.

— Слухай, Краварже, а наче й справді легше стало. І знахарка в тебе, як вогонь, ти її татарські очі бачив? Ух, пекло! Якби не ця болячка, я б із нею… Так, до речі, ти мені не