Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

сам диявол у мене вселився! Ото так я сіпався! Стрибав, крутився, давав навприсядки, верещав, звивався, плазував! Наче чорт мені на потилицю сів і нумо гнати! Ті негри пострибали зі сцени, оточили мене і давай жарити, ще швидше, ще страшніше, не пам’ятаю, скільки то все тривало, аж поки впав я непритомний!

Отямився від того, що плескали мене по щоках. Очі розплющив, а це Великий князь стоїть переді мною, а я на диванчику розвалився, наче п’яний у холодній! Підхопився я, честь віддав члену правлячого дому. А князь сміється.

— Ну що, Ваню, виступити ти не зміг, але танцюванням своїм той гріх сповна спокутував, — каже Великий князь. — Диви, мужик мужиком, а витанцьовує, наче тільки з Парижа!

— Мені Іван Іларіонович серце наказали відкрити, ну я й відкрив! — доповідаю я. — А що то за музика така була, що як схопила та понесла, наче дикі коні?

— То, Ваню, джаз, новомодна музика з самої Америки, нею зараз у Парижі захоплюються. Матильда, знайома моя, почула і дуже захопилася. Бачу, і тобі сподобалося?

— Так той, за нутро ж бере, аж пробирає!

— Ну це я бачив із твого танцю, — усміхається князь. — Випити хочеш?

— Так точно!

— Чого?

— А що Іван Іларіонович порадить! Він сьогодні мій поводир у світі живильних напоїв!

— А випий-но, Ваню, холодного сидру, щоб спрагу втамувати. Пити ж хочеться? — питає штабс-капітан і подає мені кухоль здоровенний і холодний, аж пара по стінках виступила. Ну я і хильнув, до самого денця, щоб на сльози не залишати, бо ж я тепер артилерія, не абищо. Випив, поставив, утерся.

— Добре, Ваню?

— Як у раю, ваша благородь!

— Ще танцюватимеш?

— Як скажете, Ваша імператорська високосте!

— Молодець, нам такі солдати потрібні! — похвалив мене Великий князь, і аж тепло на серці зробилося.

А тут іще крики жіночі. Ну, не крики, а таке воркотіння, наче зграйка голубок до підвалу прилетіла. І справді, заходять десятка півтора дам, балакають, сміються, віялами помахують. І такі дами, що тільки глянеш на них, а кров аж кипить і тіло все наливається. Слабка людина, Єлизавето Павлівно, ох слабка, особливо коли спиртоузом оброблена і музикою розпанахана. Тоді вже все, не ти додатком своїм керуєш, а він тобою.

— Що це за янголи небесні? — спитав я хрипко.

— А це діви з найкращих закладів Варшави, — також хрипко пояснив мені їх благородь.

— Навіщо ж аж звідти везти? — трохи здивувався я.

— Бо, Ваню, полячки, вони найгарніші, — мрійливо зітхнув Великий князь.

І тут ушкварила музика. Негри ті такого завалили, „циганочку з виходом“ із гопаком та ще камаринським підперезану! І тут закрутилися всі, затанцювали, застрибали! І жінки, і чоловіки, і я грішний. Бо така вже музика, що прилипаєш до неї, наче муха до меду, прилипаєш і тонеш. Незчувся коли, а вже дивлюся — не просто я танцюю, а ще якусь дівку навколо себе кручу, із тих, із полячок. Дівка зі шкірою білою та ніжною, видно, що на сонці не печеться. Пахне від неї, наче від райського саду, сміється, лопоче щось по-своєму, звивається біля мене, наче змія. І так я розпалений, а тут іще мені гасу підливають, то горів, а то зараз вибухну. Ледь-ледь вистачило мені сил згадати про вас, Єлизавето Павлівно. Хоч Ви й кажете, що живемо ми вільно і кожен сам собі господар та пан, але я людина старорежимна, і мені важливо, що як уже живуть люди разом, то вірність одне одному тримати треба. Воля волею, а лад мусить бути. Не той лад, коли по голові тебе б’ють, а той лад, до якого ти сам головою своєю доходиш. Бо ж слабка людина, і як не буде себе за патли тримати, то швидко вниз покотиться, до тваринного стану, а то й далі.

Не впевнений, що оце все думав тоді. Скоріше за все, зовсім не думав. Бо ж музика та бісова, мурини очима блимають, полячки звиваються, оно Великого князя оточили, наче супостати витязя, спекотно стало, дивлюся, що починають дівчата одяг скидати, а під одягом тим такі тіла, що дерево — і те повстане, а я ж не дерево, жива я людина, Єлизавето Павлівно, ще й, дякувати Богові, при здоров’ї. Пропав Іван Карпович, уже висить на одній руці над проваллям гріховним, зараз поточиться і впаде у саму геєну вогненну, розпусти тілесної та хоті низчеревної. І впав би, і пропав би, але згадав, що на одній руці вишу, а друга вільна. Тут людина аморальна посміхнеться, подумає про своє, мені ж не до посмішок було, зрозумів я, що дві мені дороги: або напитися, або впасти до обіймів цих солодких. І вирішив я напитися. Кинувся до столів, одну чарку коньяку, ще одну, потім горілки.

Стою, дихаю важко, очі вирячив, язик висолопив. А потім наче пірнув кудись. Музика почала поволі стихати й уповільнюватися. То була така музика, наче суміш шаленого їжака з зайцем, який стрибав у всі боки і коловся, а то зробилася хвилями, які гойдали. У річках або ставках, Єлизавето Павлівно, таких хвиль немає, а ось у морі є. Коли лежиш на них із заплющеними очима, а вони тебе гойдають. Ох як же добре! І мене тоді почало гойдати, у теплій, блаженній тиші, поруч сирени стрибали, щось казали до мене, але я їх не чув, зовсім я нічого не чув, з одного боку наче там був, а з другого наче відгороджений якоюсь скляною стіною від усього, що там було. Іван Іларіонович уже чомусь до пояса голий, і дві білявки біля нього. Наче щось каже, а я нічогісінько не розумію, тільки киваю і посміхаюся, пливу по своїх хвилях. І відчуваю, як добре пливти, як добре вигинатися та пірнати!

Потім була темрява. Отямився я, коли вже танці закінчилися і розпуста теж. Хтось лежав під столами, хтось на майданчику для танців, мурини палили в кутку і гомоніли по-своєму. Я побачив Великого князя, якому, здається, було зле, але навіть у таку мить він зберігав урочистість та величність, притаманні членам правлячого роду.

— Вам чимось допомогти? — поспішив я прислужитися, але Великий князь тільки закрутили головою, якою вперлися у стіну.

Я озирнувся, щоб пошукати Івана Іларіоновича, коли побачив його на дивані одразу з кількома дівчатами. Всі вони міцно спали. Тут я почув заклик