Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

— Ще слово — і піймаєш у ніс, — Максим усміхнувся, відштовхнувши його у відповідь. Їхні жарти, грубі й короткі, тримали разом роки виживання.

Але за цими словами ховалось щось важке. Останнім часом думки про світ — його занепад, його жорстокість — чіпляли Максима сильніше. Може, Більшовик розворушив щось усередині. Може, Олег, що стік кров’ю на підлозі ТРЦ. Він струснув головою, відганяючи спогади.

Пікап сіпнувся сильніше, двигун загарчав і мало не заглох. Сашко вилаявся, різко натиснувши на газ.

— Та що за хрінь! — гаркнув він. — Ця смола нас угробить!

— Спокійно, — кинув Герман, оглядаючи небо. Хмари темніли, вітер ніс запах кислоти. — Кислотка близько. Треба рухати, поки не почалося.

Броньовик тримався позаду, його кулеметник щось крикнув Гриші. Максим глянув на бійців: шестеро, плюс вони четверо. Десять душ проти Пустоти. І щось підказувало — до Цитаделі дійдуть не всі.

Пікап котився вперед, двигун бурчав глухо, але Сашко тримав його на малих обертах, щоб смола в баку не задавила фільтр. Колеса ледь чутно скрипіли по щебню, броньовик Ядра плентався слідом — його гудіння зливалося з вітром. Вони проїхали пару кілометрів, минаючи завали й уламки, коли Герман різко підняв руку.

— Стоп, — тихо кинув він, висунувшись із вікна.

Сашко плавно загальмував, пікап став, лише з легким скрипом пружин. Броньовик зупинився поруч, Гриша вимкнув двигун, щоб не гудів. Максим притиснувся до тріснутого пластику вікна, але видно було лише сіру смугу дороги.

— Що там? — буркнув він, стискаючи помпу.

— Літуни, — відповів Діма, визираючи зі свого боку. Його голос був низьким, майже шепотом. — Троє. Жеруть щось прямо на шляху.

Максим висунувся з кабіни, кинувши погляд уперед. Три величезні туші гнулися над купою м’яса — кістки хрустіли в їхніх пащах, крила тремтіли, коли вони рвали плоть. Один — найбільший, із рваним шрамом на морді — жадібно вгризався в здобич. Здалеку долинув шурхіт — ще два Літуни, менші, але з довгими кігтями, повільно підкрадалися до трапези, обходячи завали. У небі пролунав свист — темна тінь промайнула над пікапом і броньовиком, змусивши Ігоря в кузові пригнутися. Шостий Літун, худий і пошарпаний, приземлився неподалік, метрах у двадцяти, склавши крила й нюхаючи повітря.

— Та їх тут цілий виводок, — пробурчав Сашко, стискаючи кермо так, що побіліли кісточки.

Літуни занурювались у жратву, мов загнані пси, не звертаючи уваги на світ навколо. Лише гучний звук чи натовп мутантів могли їх відволікти. Максим зиркнув на дорогу — з боків громадилися бетонні плити й уламки машин. Об’їзд був можливий, але тісний.

— Проїхати повз не вийде, — тихо сказав Арсен, нахилившись вперед. — Занадто близько.

— Сховай ствол, — Герман глянув на Діму, що вже тримав автомат напоготові, і легенько опустив його руку. — Не рипайся, поки не зрозуміємо.

— План "Б" є? — Арсен зиркнув на Германа, пальці стиснули руків’я ножа.

— Обережно об’їдемо, — відповів Герман, кивнувши на вузький прохід праворуч. — Сашко, Гриша, повільно. Без різких рухів.

Сашко кивнув, провернув ключ — двигун пікапа тихо загудів, але тут же сіпнувся. Він натиснув газ плавно, машина повільно рушила, колеса зашурхотіли по асфальту. Броньовик пішов слідом, Гриша тримав його на низькій швидкості. Літуни не реагували — шрамуватий далі рвав здобич, двоє нових приєдналися до трапези, а худий стояв осторонь, нюхаючи вітер.

— Тільки тихо, — пробурmotів Герман, не відводячи очей від потвор.

Пікап проповз метрів десять, коли двигун сіпнувся — гучний хлопок різонув тишу. Смола забила фільтр, і "Форд" осів, заглохнувши. Шрамуватий Літун підняв голову, його очі звузилися. Худий розправив крила, повернувшись до пікапа. Решта завмерли, кров стікала з їхніх пащ.

— Твою мать, — видихнув Сашко, б’ючи по керму.

— ГАЗУ, ГАЗУ, ГАЗУ! — заволав Діма, коли шрамуватий рвонув до них.

Сашко крутнув ключ — двигун пікапа закашлявся, але завівся. "Форд" сіпнувся вперед, колеса завищали. Броньовик рвонув слідом, кулеметник крутнув стволом до шрамуватого Літуна. Та Літуни вже були в дії. Шрамуватий стрибнув до пікапа, його кігті черкнули по кузову, вирвавши шмат металу. Ігор закричав, випустивши сліпу чергу — кулі просвистіли повз. Худий Літун злетів і вдарив крилом по броньовику — кулеметник відлетів униз, грюкнувшись об асфальт із хрускотом кісток. Двоє менших кинулись до пікапа, один із них роздер бородатого бійця в кузові — кров бризнула на Ігоря, що впав на дно, скулившись.

— Їдь, їдь! — гаркнув Арсен, висунувшись із вікна й цілячись із пістолета.

Гриша вивернув броньовик, коли пролунав рев — низький, гулкий, від якого земля задрижала, а шибки в пікапі затремтіли. Сашко різко повернув голову, Діма стиснув автомат, Арсен вилаявся, Ігор із кузова видав переляканий зойк.

— Що за…? — почав Гриша, але Максим його перебив.

— Титан, — видихнув він, його голос затремтів від впізнавання. — Я знаю цей рев.

Він чув його біля Пам’ятника Голодомору — тоді махина розірвала пів загону, залишивши тільки крики й запах крові. Шрамуватий Літун завмер, худий відступив до здобичі, а двоє менших змахнули крилами й зникли в небі, ніби відчули загрозу. Але тиша тривала недовго.