Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

Максим нахилився до бака, вдихнувши різкий запах — суміш солярки й гною. "Добре, якщо не вибухне," — подумав він, але вголос лише хмикнув.

— Головне, щоб їхало. А там розберемося.

Герман уже стояв біля Діми, щось тихо обговорюючи. Кремезний боєць біля броньовика кинув клеми на землю й сплюнув.

— Акум дохлий, — гукнув він до Діми. — Заряд тримається на чесному слові. Заведемо, але якщо заглохне — пхати доведеться. Чи молитися, щоб доїхав.

Діма підняв погляд до неба, де сірі хмари згущувалися, мов гнійна рана.

— Треба поспішити, — пробурчав Діма, глянувши на небо. — Хмари темніють, кислотний дощ близько.

— Згоден, — кивнув Герман, глянувши вгору. — Якщо доїдемо до темряви, ще матимемо шанс. — Він перевів погляд на Максима. — Що скажеш?

— Кислотка, — пробурчав Максим, сплюнувши в пил. — Ненавиджу цю погоду. Але стояти тут і чекати, поки нас роз’їсть, — не варіант. Рушаймо, поки ці колимаги ще дихають.

Він заскочив у пікап, кинувши рюкзак на заднє сидіння. Двигун загарчав, видавши хриплий кашель, ніби старий курець. Худий боєць — здається, звали його Сашко — стрибнув за кермо, бурмочучи щось про "востаннє таке лайно лагодив". Броньовик загудів слідом, кремезний — мабуть, Гриша — вліз у кабіну, грюкнувши дверима так, що іржа посипалася на землю. Решта бійців — четверо в пікап, двоє в броньовик — повантажились, перегукуючись грубими голосами. Молодий хлопець із рудими патлами кинув на Максима цікавий погляд, тримаючи автомат невпевненими руками. "Довго не протягне," — майнула думка. Пустота таких швидко жерла.

Кислотка — кислотний дощ — була одним із тих подарунків Пустоти, що нагадували: тут ніхто не в безпеці. Краплі, що шипіли, прожигаючи шкіру, з’являлися нечасто, але завжди в найгірший момент. Навіть Літуни, з їхньою грубою шкурою, ховалися від неї. А для Сталкерів це означало одне: або біжи, або згориш живцем. Максим глянув на пікап — іржавий, на ладан дихає, але іншого немає. Вісім років після Вибуху не лишали місця для нових деталей. Усе, що рухалось у Пустоті, трималося на соплях і Сталкерській впертості.

Бували випадки, коли Сталкери не встигали добігти до укриття й потрапляли під Кислотку. Їхні крики — різкі, нелюдські — ще довго гуділи в пам’яті тих, хто вижив. Краплі роз’їдали шкіру, пропікали очі до кісток, лишали від людини лише мокру пляму й купку ганчір’я. Максим бачив таке раз — хлопець із Ядра, зелений, як Артем, скулився під дошкою й вив від болю, поки голос не зірвався. Не кожному ворогу побажаєш такого кінця.

Він сам мало не згорів під тим дощем. Перший вихід, ще пацаном, — Кислотка застала його на відкритій вулиці. Дивом заліз під іржаве від часу авто, слухаючи, як краплі шиплять на металі, а сморід паленої фарби душив горло. Тоді він тремтів, ховаючи обличчя в бруді, і думав, що це кінець. Тепер же Максим був іншим — загартованим, холодним, із шрамами, що нагадували: у Пустоті виживаєш, а не живеш.

— Ну що, пора, — кинув він, глянувши на Діму, і попрямував до пікапа.

Пікап загарчав, видавши хрипкий кашель, коли Сашко провернув ключ. Колеса заскреготали по розбитому асфальту, об’їжджаючи уламки машин і барикади з металобрухту. Броньовик Ядра плентався слідом — його двигун гудів нерівно, але поки тримався. Пікап же рипів і сіпався — двигун пропускав, ніби давився смолою, що заміняла пальне. Сашко стискав кермо, бурмочучи прокльони, коли машина раз у раз смикалась.

— Та що за гівно, — пробурчав він, кинувши погляд на Максима. — Фільтр забиває, чути ж. Дотягнемо, але не гони.

— Гнати не буду, — відрізав Максим, тримаючи помпу на колінах. — Лиш би не здох посеред дороги.

Похмурий пейзаж пропливав за вікном: зруйновані багатоповерхівки, що осідали в землю, купи щебню й іржі, де колись гуділи вулиці. Запах гару й пилу пробивався крізь щілини в кабіні, змішуючись із холодом, що тягнув із розбитого скла. Позаду, у кузові пікапа, четверо бійців тулилися один до одного. Рудий Ігор нервово смикав затвор автомата, його очі бігали від дороги до неба. У броньовику їх було двоє: Гриша за кермом і ще один, із кулеметом, що стирчав із люка. Максим зиркнув у бік — броньовик тримав хід, хоч акумулятор, за словами Гриші, був на останньому подиху.

"Ми самі себе знищили," — майнула думка. Людство вигадало зброю, війни, а потім не витримало власного божевілля. Тепер лишилось це — руїни й боротьба за кожен день, де надія гасла, як вогник під вітром.

Темні хмари згущувалися над головою, віщуючи Кислотку. У кабіні пікапа панувала тиша, лише двигун кашляв, а колеса скрипіли по камінню. Сашко раз у раз бив по керму, коли пропуски ставали сильнішими.

— Ми — чума, — тихо пробурчав Максим, дивлячись у вікно.

— Що? — Герман повернув голову, нахмурившись.

— Люди, — уточнив Максим, не відриваючи погляду від пейзажу. — Самі все спалили. Зробили зброю, умови, а тепер вигрібаємо в цьому лайні.

Арсен хмикнув із заднього сидіння, його посмішка була кривою.

— Оце тебе пробило, — кинув він. — З якого дива ти раптом філософ?

— Завжди так думав, — відрізав Максим, зиркнувши на нього. — Просто не базікаю про це кожному.

— Ну треба ж, — Арсен легенько штовхнув його в плече, іронія в голосі змішалась із теплом. — Сталевий Сталкер, а під ним — людина. Хто б подумав.