Читати книгу - "Мандри убивці, Робін Хобб"

— Фітце, я…

Дівчина-на-Драконі рушила в наш бік. На землі втратила свою повітряну грацію. Натомість ішла з силою, як могутній ведмідь чи великий круторогий бик. Її зелені луски виблискували на сонці, мов темні смарагди. Дівчина на спині дракона була неймовірно прекрасною, попри позбавлене виразу обличчя. Голова дракона здійнялася, роззявила пащу, висунула язика, щоб спробувати повітря.

Ще?

— Швидко, — наказав я йому.

Блазень ледь не судомно обійняв мене і, мені на подив, поцілував у губи. Тоді обернувся і побіг до Дівчини-на-Драконі. Дівоча частина схилилася, подала йому руку, допомагаючи сісти. Вираз її обличчя не змінився. Просто ще одна частина дракона.

— За мною! — закричав він драконам, що вже збиралися довкола нас.

Останній погляд, який мені кинув, був насмішкуватим.

Летіть за Непахучим! — звелів їм Нічноокий, перш ніж я встиг подумати. — Він могутній мисливець і поведе вас туди, де багато м’яса. Слухайтесь його, бо він із нами у зграї.

Дівчина-на-Драконі підстрибнула, розгорнула крила, сильно змахнула ними, і вони понесли її вгору. Блазень учепився за неї. Махнув рукою на прощання, тоді швидко обійняв її знову за стан. Таким я бачив його востаннє. Інші полетіли слідом, викрикуючи при цьому так, що здалися мені схожими на гончаків. Хоча цей крик більше скидався на вереск хижих птахів. Навіть крилатий кабан незграбно рвонувся вгору й так само незграбно полетів. Лопотіння їхніх крил було таким гучним, що я затулив вуха, а Нічноокий, припавши животом до землі, скоцюрбився біля мене. При цьому грандіозному відльоті драконів дерева гойдалися і ронили гілки — і сухі, й зелені. Якийсь час небо заповнювали живі коштовності — зелені, червоні, блакитні та жовті. Щоразу, коли наді мною пропливала тінь одного з них, я переживав мить чорноти, але не заплющував очей. Дивився, як Ріелдерів дракон останнім здіймається в небо й летить слідом за цією величезною зграєю. Невдовзі верхівки дерев закрили їх від мене. Поступово затихли й крики.

— Твої дракони летять, Веріті, — сказав я людині, яку знав раніше. — Старійшини летять на захист Баку. Як ти й казав.

Розділ 40. Регал

Каталізатор приходить, щоб змінити все.

Після відльоту драконів запанувала велика тиша. Її переривав тільки шепіт листків, коли кілька з них падало на лісову підстилку. Не кумкали жаби, не співав жоден птах. Дракони, злітаючи, проламали склепіння лісу. Цілі оберемки сонячних променів падали вниз, на землю, яку тінь покрила задовго до мого народження. Дерева вирвано з коренем або зламано, а на лісовій підстилці вирито глибокі канави — сліди, залишені величезними тілами. Лускаті плечі здерли кору з пра­старих дерев, відкривши таємничий білий камбій під нею. Зрізана земля, зламані дерева та потолочена трава віддавали багатство запахів спекотному пополудню. Я стояв посеред руйновища, з Нічнооким при боці, і повільно озирався дов­кола. Тоді ми пішли шукати воду.

Дорога повела нас через табір. Це було дивне бойовище. Порозкидувана зброя, де-не-де шоломи, розтоптані намети, всяке приладдя, та мало що, крім цього. Залишилися тільки трупи солдатів, яких повбивали ми з Нічнооким. Драконів не цікавило мертве м’ясо, вони живилися життям, яке вже втекло з цих тіл.

Я згадав про струмок, знайшов, припав до нього і пив так, наче моя спрага була бездонною. Нічноокий хлебтав поруч зі мною, а тоді звалився на прохолодну траву біля струмка. Почав поволі зализувати рану на передній лапі. Рана розсікла йому шкуру, він просунув у цю щілину язика і старанно очищав її. Коли загоїться, залишиться темний безволосий рубець.

Просто ще один шрам, — злегковажив він мою думку. — Що робимо тепер?

Я обережно знімав сорочку. Кров засохла, тканина прикипіла до ран. Я зціпив зуби й різко зірвав її. Схилився над струмком, узявся обмивати холодною водою завдані мечем рани. «Просто ще кілька шрамів, — похмуро подумав я. — Що робимо тепер?»

Спимо.

Єдине, що прозвучало б краще, це їмо.

— Не маю зараз охоти ще когось убивати, — зізнався я.

І в цьому проблема з убиванням людей. Стільки мороки, а їсти нічого.

Я втомлено підвівся.

— Пішли, оглянемо їхні намети. Мені потрібне щось на перев’язку. І мушу знайти якісь запаси харчів.

Стару сорочку я покинув там, де вона впала. Знайду іншу. У цю мить навіть її тягар здавався надмірним, щоб із нею морочитися. Мабуть, я випустив би з рук і меча Веріті, якби не те, що вже сховав його в піхви. Ще раз витягати — забагато клопоту. Зненацька я почувся вкрай змученим.

Намети розтоптано під час драконячого полювання. Один із них впав у вогнище і тлів. Я витяг його, затоптав жар. Тоді ми з вовком почали методично вибирати все, що могло нам знадобитися. Завдяки гострому нюху він швидко знайшов запаси харчів. Трохи в’яленого м’яса, але переважно дорожній хліб. Ми були надто голодними, щоб вередувати. Я так довго обходився взагалі без хліба, що цей здався мені цілком непоганим. Я знайшов навіть бурдюк вина, але, спробувавши на смак, вирішив, що краще промию ним рани. Для перев’язки використав коричневий батист ферровської сорочки. Трохи вина зосталося. Я скуштував його ще раз. Потім намагався переконати Нічноокого, щоб він дозволив мені промити йому рани, але вовк відмовився. Запевнив, що вони й так досить болючі.

Тіло не хотіло вже слухатись, але я змусив себе підвестися. Знайшов солдатський мішок. Викинув із нього все, зайве для мене. Скрутив два покривала, туго їх обв’язав, знайшов золото-коричневий плащ для холодних вечорів. Ще понишпорив за хлібом, знайшов, закинув до мішка.

Що ти робиш? — Нічноокий уже задрімав, от-от засне.

Не хочу залишатися тут на нічліг. Тож збираю те, що знадобиться нам для подорожі.

Подорожі? Куди ми йдемо?

Якусь мить я стояв нерухомо. Назад до Моллі й Баку? Ні. Більше ніколи. Джампі? Навіщо? Чого знову долати ту довгу й виснажливу чорну дорогу? Я не міг придумати жодної доброї причини.

Гаразд, я однаково не хочу залишатися тут на нічліг. Хотів би опинитися подалі від цієї чорної колони, а затим уже перепочити.

Дуже добре. — Тоді: — Що це було?

Ми завмерли на місці, всі наші чуття напружилися.

— Пішли й подивимось, — тихо запропонував я.

Пополудень уже переходив у надвечір’я, тіні під деревами поглибшали. Звук, який ми почули, не був кумканням жаб чи дзижчанням комах, не було то й дедалі рідше перекликання денних птахів. Він долинав з місця битви.

Ми знайшли Вілла, він поповзом тягся до колони. Радше намагався повзти. Коли ми знайшли його, лежав нерухомо. Одну з його ніг відпанахано трохи нижче коліна. З розірваного тіла стирчала кістка. Він обв’язав рукав довкола кукси, але не досить щільно. З неї досі текла кров. Нічноокий вищирив зуби, коли я зігнувся, щоб його оглянути. Був живим, проте ледь живим. Вілл, без сумніву, сподівався дістатися колони, пройти крізь неї та знайти інших Регалових людей, які допомогли б йому. Регал мав знати, що він живий, але нікого не послав по нього. Не мав пристойності навіть