Читати книгу - "Мандри убивці, Робін Хобб"

що підступно намагався затиснути мій розум. Тим часом вістря меча лизнуло моє ліве плече. Я обернувся, зайнявся мечем напасника, тоді наказав своєму тілу якийсь час самому подбати про себе й добряче вхопив Вілла. Розтявши його свідомість, знайшов Регала. Той вкрутився у Вілла свердлом, як хробак у серце оленя. Вілл не міг від нього звільнитися, навіть якби був спроможний про це подумати. І мені здавалося, що з Вілла зосталося надто мало, аби взагалі спромогтися на самостійну думку. Був лише тілом, посудиною з плоті та крові, де містився Скілл, яким володів Регал. Позбавлений групи, що його підтримувала, не був уже настільки разючою зброєю. Менш вартісною. Можна його використати й викинути без особливих докорів сумління.

Я не міг боротися одночасно на двох полях битви. Міцно тримав Віллову свідомість, відштовхував його думки від своїх, намагався ще й керувати своїм тілом. Наступної миті один меч розтяв мені ліву литку, другий праву кисть. Я знав, що не витримаю. Не бачив Нічноокого. Він принаймні має шанс урятуватися.

Тікай, Нічноокий. Це вже кінець.

Це тільки початок! — заперечив він.

Нахлинув на мене, прокотився як спалах полум’я. З іншого боку табору я почув Віллів лемент. Віт-вовк терзав десь його тіло. Я відчував, що Регал намагається відірвати свою свідомість од Віллової. Міцніше стиснув їх обох.

Стій і змагайся з цим, Регале!

Вершечок меча вцілив мені у стегно. Я відскочив, спотикнувся об камінь, схопився, залишивши кривавий відбиток долоні. Це був Ріелдерів дракон, аж так далеко вдалося мені перенести битву. Я вдячно притиснувся до нього спиною, повернувшись обличчям до нападників. Нічноокий і Вілл змагалися далі; вочевидь, Регал чогось та навчився, катуючи віт­терів. Не був таким вразливим на вовчу атаку, як був би колись. Не міг завдати вовкові шкоди Скіллом, але міг огортати його страхом, шар за шаром. Серце Нічноокого шалено закалатало мені у вухах. Я знову відкрився на Скілл, наповнив ним себе і зробив те, чого ніколи не пробував досі. Послав силу Скіллу Нічноокому як Віт. «Для тебе, мій брате». Відчув, як Нічноокий відштовхує Вілла, вивільняється від нього. Той використав цю мить, щоб утекти від нас обох. Я прагнув кинутися Віллові навздогін, та почув за спиною, як у відповідь заворушився Віт Ріелдерового дракона. Відчув раптовий сморід, з яким здимів кривавий слід моєї долоні на його шкурі. Дракон ворухнувся. Він прокинувся. І був голодний.

Зненацька затріщали гілки, буря зірвала листя, сильний вітер увірвався в тиху серцевину лісу. На невеликий розчищений майданчик біля колони приземлилася Дівчина-на-Драконі. Хльоснула хвостом, розігнала всіх довкола.

— Там! — гукнув їй Блазень, драконяча голова по-зміїному метнулася, вхопила одного з моїх нападників у свої страшні щелепи. Зник у клубку диму, а я відчув, як пучнявіє її Скілл із поглинутим життям.

Раптом позаду мене здійнявся клин лускатої голови. Її тінь пропливла наді мною, настала мить цілковитої темряви. Тоді голова, швидша, ніж змія в атаці, рвонулася стрілою, вхопила найближчого солдата. Він зник, дим, який од нього зостався, на мить засмердів і розвіявся. Дракон заревів так, що я ледь не оглух.

Мій брате?

Я живий, Нічноокий.

Я теж, брате.

Я ТЕЖ, БРАТЕ. І Я ГОЛОДНИЙ!

Віт-голос дуже великого хижака. Воістину Стара кров. Його сила пронизала мене до кісток. Нічноокому вистачило глузду відповісти.

То живись, великий брате. Хай наша здобич буде твоєю. Вітай! Ми зграя.

Ріелдерового дракона не треба було запрошувати двічі. Хай ким був той Ріелдер, він вклав у свого дракона здоровий апетит. Великі пазуристі лапи відірвалися від моху та землі, шмагнув звільнений хвіст, зламавши при цьому мале дерево. Дракон кинувся вперед, піймав і поглинув ще одного ферровця. Я насилу встиг забратися йому з дороги.

Кров і Віт! Ось що потрібно. Кров і Віт. Можемо розбудити драконів.

Кров і Віт? Зараз ми аж просякли ними. — Вовк зрозумів мене відразу.

Посеред різні ми з Нічнооким гралися в божевільну дитячу гру. Майже змагання, хто розбудить більше. Вовк легко переміг. Кидався в бік дракона, струшував на нього кров, тоді наказував:

Прокинься, брате, і живись! Ми принесли тобі м’ясо.

Коли ж чергове велике тіло починало диміти від вовчої крові, а потім ворушитися, нагадував:

Ми зграя!

Я знайшов короля Вайздома. Був драконом з оленячими рогами. Піднявшись зі сну, він заволав:

Бак! За Баккіп! Едо й Елю, але ж я голодний!

Біля узбережжя Баку сила червоних кораблів, мілорде. Вони тільки й чекають ваших щелеп, — запевнив я його.

Попри всі його слова, в ньому зосталося небагато від людини. Камінь і душі поєдналися, щоб насправді стати драконами. Ми розуміли одне одного, як це роблять хижаки. Вони раніше вже полювали зграєю і добре пам’ятали це. Більшість драконів узагалі не мала в собі нічого людського. Їх було створено Старійшинами, а не людьми, вони мало що розуміли, крім того, що ми брати і принесли їм м’ясо. Ті з них, які сформували групи Скіллу, зберегли туманні спогади про Бак і королів-Провісників. Та не ці спогади пов’язали їх зі мною, а моя обіцянка їжі. Було великим благословенням, що я міг закарбувати цю ідею в настільки дивні свідомості у мить їхнього пробудження.

Настав час, коли в хащах не зосталося жодного кам’яного дракона. Позаду, де стали табором Регалові солдати, лунали крики переслідуваних людей і ревіння драконів, що змагалися між собою, поглинаючи не м’ясо, а життя. Під їхнім натиском ламалися дерева, хвости шмагали кущі, стинаючи їх, як коса колоски. Я зупинився перепочити. Одною рукою сперся об коліно, другою досі стискав меч Веріті. Дихав тяжко і хрипко. Біль починав пробиватися крізь Скілл, який я нав’язав своєму тілові. З пальців крапала кров. Не маючи дракона, якому я міг би її віддати, обтер руку об поділ каптана.

— Фітце?

Я обернувся. До мене підбіг Блазень. Ухопив в обійми, сильно притулився.

— Ти живий! Дяка за це всім богам. Вона літає, як вітер. Знала, де тебе шукати. Якось відчула цю битву на такій відстані. — Він зупинився, перевів подих і додав: — Її голод ненаситний. Фітце, тепер ти мусиш летіти зі мною. Тут їхня здобич вичерпується. Мусиш сісти на неї зі мною і повести їх туди, де вони зможуть наїстися. Бо інакше й не знаю, що зроблять.

До нас приєднався Нічноокий.

Це велика й голодна зграя. Щоб її наповнити, потрібно багато здобичі.

Рушаємо з ними на їхнє полювання?

Нічноокий завагався.

На спині одного з них? Повітрям?

Так вони полюють.

Це не вовчий звичай. Та коли ти мусиш мене покинути, я зрозумію.

Я тебе не покидаю, брате. Я тебе не покидаю.

Думаю, Блазень відчув дещо з наших перемовин, бо захитав головою ще до того, як я озвався.

— Ти мусиш повести їх. На Дівчині-на-Драконі. Веди їх до Баку та Веріті. Вони тебе послухають, бо ти у зграї з нами. Це те, що вони розуміють.

— Фітце, я не можу. Я не створений для цього, для цієї різні! Я прийшов сюди не відбирати життя. Я ніколи такого не бачив, навіть уві сні, і не читав у жодному сувої. Боюся звихнути час не туди.

— Ні. Це правильний напрямок. Я це відчуваю. Я Каталізатор, і прийшов, щоб змінити все. Пророки стають воїнами, дракони полюють, як