Читати книгу - "Мандри убивці, Робін Хобб"

Я розв’язав рукав, зв’язав тугіше. Тоді підняв йому голову, влив до рота трохи води.

Чого ти ним клопочешся? — спитав Нічноокий. — Ми його ненавидимо, і він майже мертвий. Дай йому померти.

Ще ні. Ще рано.

— Вілл? Чуєш мене, Вілле?

Єдиним знаком цього було те, що його дихання змінилося. Я дав йому ще води. Він ковтнув, закашлявся, ковтнув ще. Глибоко вдихнув і видихнув.

Я відкрився і зібрав Скілл.

Брате, облиш це. Дай йому померти. Це птахи-стерв’ят­ники дзьобають присмертну тварину.

— Нічноокий, мені потрібний не Вілл. Це може бути мій останній шанс нарешті дістатися до Регала. І я збираюся скористатися ним.

Він не відповів, тільки ліг на землю біля мене. Дивився, як я втягую в себе ще більше Скіллу. Цікаво, скільки потрібно, щоб убити? Чи зможу я набрати достатньо?

Вілл був настільки слабким, що я майже соромився. Пробився крізь його захист так легко, начеб розводив руки хворої дитини. Йшлося не тільки про втрату крові та біль. Це Барлова смерть, так швидко після Карродової. І потрясіння через те, що Регал од нього відрікся. Віллова вірність Регалові була вкарбована в нього Скіллом. Не міг збагнути, що Регал не відчував справжньої пов’язаності з ним. Коли я розгледів це в ньому, воно здалося йому ганебним.

Тепер убий мене, бастарде. Убий. Я однаково помираю.

Не в тобі річ, Вілле. І ніколи не була в тобі.

Зараз я виразно це бачив. Копирсався в ньому, наче шукав у рані наконечник стріли. Він слабко опирався моєму вторг­ненню, та я не зважав на це. Переглянув його спогади, але там було мало придатного. Так, Регал мав групи, проте вони були молодими й зеленими, не надто більшими за гуртки людей з потенціалом Скіллу. Навіть ті, яких я бачив у каменярні, не були надійними. Регал вимагав від нього створення великих груп, щоб разом вони могли нагромадити більше сили. Не розумів, що близькість не можна нав’язати, не можна розділити між багатьма. На дорозі Скіллу він втратив чотирьох молодих скіллерів. Не померли, але їхні очі стали порожніми й блудними. Чергова двійка пройшла з ним крізь колони, та пізніше втратила всяку спроможність Скіллу. Створити групу не так легко.

Я занурився глибше, Вілл, здавалося, от-от помре, але я з’єднався з ним і втиснув у нього силу. «Не помреш. Ще ні», — затято сповістив я його. І там, у самій глибині, нарешті намацав те, чого шукав. Скілл-зв’язок із Регалом. Тонка і слабка нитка, Регал від нього відрікся, зробив усе можливе, щоб покинути Вілла. Проте було так, як я й здогадувався. Зв’язок між ними був надто сильним і надто тривалим, аби його можна було легко розірвати.

Я зібрав свій Скілл, зосередився, закрився від довкілля. Опанував себе, тоді плигнув. Як раптовий дощ наповнює русло пересохлого за літо струмка, так я проплив крізь цей Скілл-зв’язок між Віллом і Регалом. У останній момент стримався. Просочився до Регалової свідомості, як повільна отрута, слухаючи його вухами, дивлячись його очима. Я пізнав його.

Він спав. Ні. Був у напівсні, легені повні димку, рот отерп від бренді. Я плавав у його дрімотних видіннях. Він лежав у м’якому ліжку, під теплими покривалами. Цей останній напад падучої був тяжким, дуже тяжким. Це огидно: падати й корчитися, як бастард Фітц. Королю таке не годиться. Недоумки цілителі. Не могли навіть сказати, що викликало ці напади. Що про нього подумають люди? Кравець і його учень бачили — доведеться тепер їх убити. Ніхто не сміє знати. А то з нього сміятимуться. Минулого тижня цілитель казав, що йому покращало. Що ж, він знайде нового цілителя, а старого завтра повісить. Ні. Віддасть його перекованим з Королівського кола, зараз вони дуже голодні. А тоді випустить на перекованих великих котів. І бика, великого білого бика з широкими рогами та горбом.

Він спробував усміхнутися, переконати себе, що буде весело, що завтрашній день принесе йому задоволення. У кімнаті густо висів млосний запах димку, та навіть це не могло його заспокоїти. Все йшло так добре, дуже, дуже добре. А потім бастард усе зруйнував. Убив Барла, розбудив драконів і послав їх до Веріті.

Веріті, Веріті, завжди цей Веріті. Від самого його народження. Веріті та Чівелрі діставали великих коней, а він маленьких коників. Веріті та Чівелрі давали справжні мечі, він же мусив вправлятися з дерев’яним. Веріті та Чівелрі… Зав­жди разом, завжди старші, завжди більші. Завжди вважали себе кращими, хоча він шляхетнішої крові і, згідно із законом, мав би успадкувати трон. Мати попереджала, що вони йому заздрять. Наказувала йому завжди бути обережним, навіть більше, ніж обережним. Вони б його вбили, якби зуміли, вбили б. Мати зробила все, що в її силах. Коли тільки могла, пильнувала, щоб їх відсилали. Та навіть як їх відсилали, вони могли повернутися. Ні. Був лише один шлях до безпеки, лише один.

Що ж, завтра він переможе. У нього ж є групи Скіллу, правда? Групи гарних і сильних молодих людей, групи, що робитимуть драконів для нього й тільки для нього. Групи були пов’язані з ним, і дракони будуть пов’язані з ним. А він творитиме більше груп та драконів, ще і ще, доки їх не стане значно більше, ніж у Веріті. От тільки те, що групи навчав Вілл, а тепер він ні на що не годиться. Зламаний, як іграшка, дракон відкусив йому ногу, підкинувши вгору, а Вілл упав на дерево, як повітряний змій, коли не стає вітру. Це огидно. Одноногий… Він не терпів зіпсованих речей. Сліпе Віллове око — це вже достатньо зле, але втратити ще й ногу? Що люди подумають про короля, який тримає слугу-каліку? Його мати ніколи не вірила калікам. «Вони заздрісні, — застерігала вона його, — завжди заздрісні і обернуться проти тебе». Та Вілл необхідний йому через групи. Недоумок Вілл. Це все його провина. Але ж тільки він знав, як розбудити в людях Скілл і сформувати з них групу. То, може, слід вислати когось по Вілла. Якщо він ще живий.

Вілл? — Регал слабко поскіллив до нас.

Не зовсім. — Я зімкнув довкола нього свій Скілл. Це було до смішного легко, наче зняти з жердини сонну курку.

Пусти мене! Пусти мене!

Я відчув, що він тягнеться до інших груп. Відштовхнув їх від нього, закрив його від їхнього скіллення. Він не мав сили, ніколи не мав справжньої Скілл-сили. Це все була сила групи, а він був її лялькарем. Це мене вразило. Весь страх, який я носив у собі понад рік. Чого я боявся? Плаксивої розпещеної дитини, що надумала відібрати іграшки у старших братів. Корона і престол не означали для нього більше, ніж їхні коні та мечі. Гадки не мав, як правити королівством, — прагнув тільки носити корону й робити, що забажає. Спершу мати, потім Гален планували за нього. Він навчився від них лише підступної хитрості, як здобути бажане. Якби Гален не прив’я­зав до нього групи, він ніколи не мав би ніякої справжньої сили. Тепер я побачив його справжнього, позбавленого групи. Розпещена дитина з нахилом до жорстокості, який ніхто ніколи не намагався перебороти.

Цього ми боялися і тікали від нього? Цього?

Нічноокий, що ти тут робиш?

Твоя здобич — моя здобич, брате.