Читати книгу - "Сини змієногої богині"

Уперше той курган на Звенигородщині (Черкаська область) почали розкопувати 120 років тому. Тоді в тих місцях жив лікар-поляк (практикував у Звенигородці) Юліан Талько-Ґринцевич. Прізвище в Польщі відоме, адже Юліан Талько-Ґринцевич – один із творців польської школи антропології, професор Яґеллонського університету. А втім, це все буде потім, а тоді в Звенигородці набирався досвіду молодий лікар, мешкаючи у свого двоюрідного брата землевласника Єжи Ґринцевича. Будучи вельми зірким до всього, Юліан зацікавився місцевими курганами, а їх там було чимало. Один з них і вирішив розкопати. Ні більше, ні менше. Не маючи аніякого досвіду. І тим більше права.

А зацікавився він курганом, що мав ймення Великий Рожанівський – 8 м висотою, діаметром 30 м. (У скіфські часи він сягав у вишину і на всі десять метрів.) І ось лікар, який практикувався в Звенигородці на болячках, браво й відважно взявся за справу досі йому незнайому і невідому. В пошуках прадавнього поховання прорізав у товщі кургану траншею, дійшов до рівня давнього горизонту і на цьому його ентузіазм дилетанта і вичерпався. Могили він, як і слід було чекати, не знайшов – та ще враховуючи його повне невігластво в цій справі, тож роботу облишив і ретирувався, повернувшись додому ні з чим. Як кажуть, не солоно сьорбавши. Понівечений курган покинув із проритою траншеєю, яку полінився навіть засипати землею. Це було у 1884 році, а через три роки випала сніжна зима, що її змінила дощова весна, і в траншею натекло скільки води, що дно її, не витримавши, обвалилося.

Утворився провал. Якось у нього заглянув місцевий селянин і, не довго думаючи, вирішив туди спуститися. Це було небезпечно, адже провал був на глибині десятиметрового кургану, і все ж селянин зважився. А спустившись, знайшов на дні «глечик з двома ручками» (то була грецька амфора, у якій, очевидно, зберігалося напутнє вино для небіжчика). Піднявши глечик сміливець загледів під ним «якісь блискучі штучки». (Золота він до того ніколи не бачив.)

Знахідки відніс до поміщика Ґринцевича, де йому сказали, аби він більше не чіпав курган, бо робити того не варто. Селянин покивав на знак згоди, а наступної ночі знову спустився траншею в кургані, з неї проник у провал і заходився там длубатися лопаткою. І вирив череп. Людський. З вічною посмішкою. Йому стало так моторошно, що безталанний скарбошукач поспішно вибрався з провалу, а потім і з самої траншеї. Хрестячись, кинувся навтьоки, озираючись на бігу – чи ж бува за ним не женеться мертв’як, вічний сон якого він потривожив… На щастя, за ним ніхто не гнався – ніч була місячна – і невдаха благополучно дістався до своєї хати, увесь тремтячи й цокаючи зубами, як у пропасниці…

Від подальшого розграбування напіврозкопаний курган порятував випадок. У траншею, заблукавши, впала напівсліпа стара кляча, поламала при падінні ноги й околіла там. Коли туди поткнулися любителі поживитися скіфським золотом, нещасна тварина вже почала розкладатися, від траншеї йшов такий сморід, що скарбошукачі й розбіглися.

А тим часом золоті предмети, що їх селянин заніс до поміщика Ґриневича, привернули увагу невдахи-археолога, який і понівечив курган траншеєю, Юліана Талька-Ґринцевича. Він і передав їх до Польської академій мистецтв у Варшаву і заодно попрохав, аби академія прислала кого-небудь із досвідчених археологів.

Поляки прислали. У Звенигородку невдовзі приїхав молодий (знаменитим він стане пізніше) археолог Ґотфрид Осовський.

Найнявши місцевих селян копачами, Осовський дещо розрив провал глибше, знайшов там багато золотих речей і, на тім заспокоївшись, покинув понівечений курган напризволяще (повністю Великий Ржанівський курган буде досліджено лише у 1994 році). Знайдені речі Осовський відправив у Польщу, в археологічний музей Кракова, де вони й знаходяться нині – 500 речей. З них 449 – золотих. Решта – срібло і бронза. Чи повернеться коли-небудь той скарб в Україну?… Один Бог знає. Більше всього, що – ні.

«…Більше ніж кому не пощастило по смерті скіфам, тим, що за життя були широко відомі «славою діянь достойних». Це про них писав грецький поет Харліаос: «…кочовиків нащадки вони, тих, що найсправедливіші серед людей». Але… сталося так, що по їх смерті саме справедливість покинула їхню батьківщину. Не знайшлося тут жодних ровлінсонів чи леярдів, зате була сила-силенна шахраїв та злочинців, представлених у широкому, як віяло, різноманітті звань, від князів і генералів, та пошерегових і неатестованих: людський мотлох без роду і племені!..

У Західному Сибіру скіфські могили, переповнені золотом, стояли тисячі років, поки не з’явилися російські поселенці. Вони як завжди хутко зметикували, де та що на нових землях погано лежить, та й сплюндрували все, що було можна, перетопивши та пропивши предмети величезної художньої та наукової цінності. Кілька десятків таких виробів випадково збереглися та становлять так звану «колекцію Петра».

Діяльність ця була дещо обмеженою у просторі з незалежних обставин, – не можна було запускатися дуже далеко на південь, бо там кочували тоді вільні казахи та джунгари, котрі здавна звиклі були вирізувати любителів того, що погано лежить. Завдяки ним ми і маємо сьогодні можливість і приємність дивуватися золотим скарбам саків з Іссикських могил.

Далі на схід, у степах Мінусинської котлини, золота у місцевих могилах було обмаль, то й грабували бронзові вироби, перетоплюючи та перероблюючи їх на самовари… Паллас, що побував там за дорученням Петра, і собі взявся чогось шукати, але відкопав тільки золоту бляшку «розміром з піврубля» та мідного ґудзика. Що за люди створили ту квітучу колись бронзову культуру Мінусинської котлини, – тепер і не довідатись.

Та годі було б і сподіватись, що за часів тодішнього російського царату з археології зможе вийти щось путнє.