Читати книгу - "Гра престолів"

«Одного з ваших синів» — подумки виправив Тиріон. Він ковтнув вина і нічого не сказав, думаючи про Хайме. Піднявши руку, він відчув напад пекучого болю в лікті й згадав свій власний короткий бойовий досвід. Він любив рідного брата, але за все золото Кастерлі-на-Скелі не погодився б стати поруч із ним у Шепітній Пущі.

Поки гінець розповідав, рада військової старшини та значкових панів Тиріонового вельможного батька принишкла так, що єдиними звуками у довгій, з протягами трапезній залишилися тріск та шипіння полін у комині на одному її кінці.

Після тортурів тяжкого і блискавичного переходу на південь Тиріон гаряче вітав можливість ще раз переспати у корчмі… хоча й шкодував, що корчма знову та сама, з усіма її спогадами. Батько поспішав, не жаліючи нікого й нічого, і наслідки не забарилися. Поранені у битві мусили триматися основного війська або лишатися обіч шляху. З кожним днем їх ставало дедалі більше; вони засинали на землі, щоб більше не прокинутися. Декілька здорових вояків кожного дня падали з ніг, а щовечора ще кількоро тікало геть у сутінки. Тиріон боровся зі спокусою чкурнути слідом.

У горішній кімнатці під дзвіницею він насолоджувався зручною периною та теплом Шаїного тіла, коли увійшов зброєносець і повідомив, що прибув гінець зі злими вістями про Водоплин. Отже, усе виявилося марним. Нескінченні переходи, гарячковий поспіх на південь, мертві тіла обабіч дороги… усе марно. Робб Старк досяг Водоплину багато днів тому.

— Як це могло статися? — простогнав пан Гарис Звихт. — Як?! Навіть після Шепітної Пущі… ви ж оточили Водоплин залізним кільцем, міцним військом… що за мана така вхопила пана Хайме, нащо він поділив вояків на три табори? Хіба він не бачив слабкості такого розташування?

«Авжеж бачив, і краще за тебе, слинявий боягузе» — подумав Тиріон. Так, Хайме втратив Водоплин. Але Тиріон не міг чути, як його брата ображає такий, як Звихт — безсоромний підлабузник, котрого єдине досягнення полягало в тому, що він спромігся підсунути свою незугарну дочку панові Кевану і таким робом споріднитися з Ланістерами.

— Я б учинив так само, — відповів дядько, і значно стриманіше, ніж зумів би Тиріон. — Ви, певно, ніколи не бачили Водоплину, пане Гарисе, бо інакше знали б, що Хайме не вільний був обирати спосіб облоги. Замок стоїть на кінці гострого клину землі там, де Перекат вливається у Червонозуб. Дві річки утворюють дві сторони трикутника. В разі загрози Таллі відчиняють опусти у греблях вище за течією і наповнюють широкий перекоп на третій стороні, чим перетворюють Водоплин на острів. Мури замку здіймаються просто з води, а з його башт захисники мають широкий огляд протилежних берегів на багато верст навколо. Щоб відрізати усі підходи, обложники мусять поставити один табір на північ від Перекату, один — на південь від Червонозубу, і ще один — між річками, на захід від рову. Іншого способу немає. Жодного.

— Пан Кеван каже щиру правду, панове, — ствердив посланець. — Ми побудували навколо табору палісади з гострих кілків, та марно, бо навіть не відали про наближення ворога, ще й були відрізані один від одного. Спершу вони напали на північний табір. Ніхто їх не чекав. Так, Марк Дудар вже раніше нищив наших хуражирів, але ж він мав не більше за півсотні людей. Пан Хайме виступив напередодні ввечері, щоб дати їм ради… принаймні він гадав, що саме їм. Нам повідомляли, що старківське військо знаходиться на схід від Зеленозуба і йде на південь…

— А розвідники? — Обличчя пана Грегора Клегана скидалося на вирубане з каміння. Вогонь у комині кидав на його шкіру похмуре жовте сяйво, створював глибокі темні западини навколо очей. — Хіба вони нічого не бачили? Не попередили про наближення ворога?

Заляпаний кров’ю посланець хитнув головою.

— Наші розвідники весь час зникали. Ми гадали, то робота Марка Дударя. А хто й повертався, однак нічого не бачив.

— Хто нічого не бачить, тому й очі не потрібні, — відрізав пан Гора. — Виріжте їх та віддайте наступному розвідникові. Скажіть, що чотири ока мусять бачити більше, ніж два… а якщо не побачать, то наступний матиме шість.

Князь Тайвин Ланістер обернувся до пана Грегора і уважно роздивився його. Тиріон побачив блиск золота у очах батька, на які впало світло, але не сказав би, чи схвалює той слова Гори, а чи відчуває відразу. Князь Тайвин на військовій раді часто відмовчувався — більше слухав, аніж казав. Тиріон гаряче намагався наслідувати цю його звичку. Але зараз князь мовчав більше, ніж зазвичай, і навіть не торкнувся вина.

— Ви сказали, що напад стався уночі, — нагадав пан Кеван.

Гінець стомлено кивнув.

— Передовий загін вів Чорноструг. Він винищив наших вартових і розламав палісади для головного удару. Поки наші втямили, що відбувається, через рів до табору вже вдиралися вершники з мечами та смолоскипами. Я ночував у західному таборі — тому, що між річок. Коли ми почули звуки битви та побачили, як палають намети, князь Бракс повів нас до плотів, і ми спробували переплисти на той бік, але течія відносила нас униз. Таллівці почали жбурляти каміння з метавок на стінах. Я бачив, як одного плота розтрощило на тріски, а ще три перевернуло, і вояки з них потонули в річці… а на тих, хто таки подолав потік і опинився на іншому боці, вже чекали старківці.

Пан Флемент Бракс мав на собі буряково-срібного вапенрока, а на обличчі — такий вираз, наче звістки не лізли йому в голову.

— То мій вельможний батько…

— Вибачте, пане, — відповів гінець. — Князь Бракс був на тому плоті, що перекинувся, і мав на собі важкий обладунок. Він загинув мужньо, як личить лицареві.

«Радше дурневі» — подумав Тиріон, крутячи в руках келиха та вдивляючись у винні глибини. «Вночі перетинати річку на так-сяк зліпленому плоті у важкім узброєнні, ще й коли на протилежному березі чекає ворог — якщо це лицарська мужність, то хай мене ліпше вважають боягузом.» Він спитав себе, чи радів князь Бракс із власної мужності, коли захлинався у чорній воді під тягарем лицарії.

— Табір між річками теж запопали, — казав далі гінець. — Поки ми пнулися перепливти на той берег, старківці підійшли також із заходу. Дві валки важкої кінноти. Я бачив велетня у кайданах князя Умбера та орла Малістерів, але вів їх сам хлопець зі