Читати книгу - "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю"

мене на гриль для емігрантів, а сам корчив із себе скромного Господа Бога з Вашингтона, який за необхідності залюбки залагодить будь-які мої проблеми. Я своєю чергою проспівав палку оду Америці і пояснив, що мені ведеться просто чудово, але красно дякую за турботу. Втім, почувався я досить-таки поганенько і не звернув уваги, що Фрейзер занадто цікавиться моїми документами, адже не знав, чи він справді впливова людина, чи просто напускає мені пороху в очі.

Смажена оленина була смачнезна, так само, як і картопляники. Зрозумів, чому тут велелюдно, очевидно, це був єдиний такий ресторан у Нью-Йорку. Я ненавидів себе, бо мені бракувало гумору, щоб насолодитися ситуацією. Наташа, як мені здавалося, нічого не помічала. Вона захотіла пудинг із фруктовим соком. Я б не здивувався, якби потім їй заманулося ще й кави з тістечком у кафе «Гінденбурґ». А ще думав, що вона сердиться на мене, вважаючи, що саме через мою дурість опинилася у такому незручному становищі. Очевидно, вона не вперше вечеряє з Фрейзером і він робив усе можливе, щоб я це зрозумів. Також я усвідомлював, що я з ним вечеряю востаннє. У мене не було щонайменшого бажання слухати просторікування кожного американця, як я маю бути вдячний, що мені дозволено залишитися в цій країні. Я був вдячний американському уряду, але не Фрейзеру, який не зробив для мене нічогісінько.

— Як щодо кількох нічних коктейлів у «Ель Марокко»?

Ще тільки цього бракувало! Я вже достатньо довго почувався емігрантом, чию присутність насилу витримують. Хоча не здивувався, якби Наташа погодилася. Вона любила «Ель Марокко». Але вона відмовилася.

— Джеку, я втомилася, — сказала вона. — У мене був напружений день. Відвези мене додому.

Ми ступили в задушливу ніч.

— Може, пройдемося пішки? — запитав я в Наташі.

— Нащо? Я відвезу її додому, — заперечив Фрейзер.

Ось і сталося те, чого я боявся. Він хотів висадити мене біля готелю, а сам умовив би Наташу поїхати з ним. До «Ель Марокко» чи до себе додому. Хто знає? І чи мене це обходило? Чи були в мене якісь права на Наташу? І хіба доречне тут слово «право»? Як щось таке й існувало, то, можливо, права були саме в нього? І непрошеним гостем був саме я? Крім того, ще й ображеним непрошеним гостем.

— Вас теж підвезти? — запитав Фрейзер не надто приязно.

— Я живу недалеко. Пройдуся пішки, — відповів я і подумав: «У мене нема іншого вибору, якщо я не хочу й далі принижувати себе роллю липучки».

— Дурниці, — заперечила Наташа. — Йти пішки в таку спеку! Джеку, висади нас біля мого будинку. Йому звідти — шапкою кинути.

— Добре.

Ми сіли в машину. Джек міг спробувати висадити мене першим, але він цього не зробив. Йому вистарчило розуму припустити, що Наташа обуриться. Перед Наташиним будинком він вийшов з авто і невимушено з нами попрощався.

— Було дуже приємно! Колись треба повторити!

— Щиро дякую. Залюбки!

«Ніколи», — думав я, спостерігаючи, як Фрейзер цілує Наташу в щоку.

— На добраніч, Джеку, — сказала вона. — Мені шкода, що я не можу до тебе приєднатися — справді занадто втомлена.

— Іншим разом. На добраніч, Darling.

«То був його останній прощальний постріл. Darling», — думав я. В Америці це слово не означає нічого або означає дуже багато. Так називали телефоністок, яких ніколи в очі не бачили, — Darling. І так називали жінок, без яких не могли жити, — Darling. Фрейзер заклав XHf ромудру міну з пультом дистанційного керування.

Ми стояли одне навпроти одного. Я знав, що все пропало, якщо я зараз не стримаюся.

— Чудовий чоловік, — сказав я. — Ти справді така втомлена?

Вона кивнула:

— Справді. Було дуже нудно, а Фрейзер — просто гидота.

— Я так не вважаю. Дуже мило, що він вирішив повести нас до німецького ресторану, бо я — німець. Таку чуйну людину зустрінеш не часто.

Наташа глянула на мене.

— Darling, — промовила вона, і це слово пронизало мене, наче раптовий зубний біль. — Тобі не треба бути джентльменом. Саме джентльмени завжди наганяли на мене нудьгу.

— Сьогодні ввечері теж?

— Сьогодні ввечері теж. І про що ти тільки думав, коли погоджувався на це дурнувате запрошення.

— Я?

— Так, ти! Ще скажи, що це я винна.

Я вже збирався саме так і сказати. Але, на щастя, пригадав науку батька, який на мій сімнадцятий день народження сказав: «Тепер ти вступаєш в епоху жінок. Затям: тільки безнадійні ідіоти доводять жінці свою правоту чи намагаються поводитися з нею логічно».

— Винний я, — промовив я розлючено. — Ти зможеш пробачити такому ідіотові, як я?

Вона недовірливо глянула на мене.

— Ти справді так думаєш? Чи це один із твоїх підступних трюків?

— І те, й те.

— І те, й те?

— А як інакше? У моїй голові все плутається, я поводжуся, мов ідіот, а все тому, що я тебе обожнюю.

— Цього я не зауважила.

— І не потрібно. Якщо чоловік не здатен приховати, як він обожнює жінку, рін схожий на слинявого дога. А моє обожнення виражається у збентеженні, безпричинній ненависті та в очевидній тупості. Ти хвилюєш і бентежиш мене. І навіть більше, ніж я цього хотів би.

Її обличчя змінилося.

— Бідолаха, — сказала вона. — Я не можу піднятися з тобою нагору. Моя сусідка просто знепритомніє. А тоді отямиться і підслуховуватиме під дверима. Це неможливо.

Я віддав би все на світі, щоб піти до неї, але раптом зрадів, що це неможливо. Це означало, що й для інших це теж неможливо. Я обняв її.

— У нас іще так багато часу, — промовила вона. — Безмежно багато часу: завтра, післязавтра, тижні, місяці, і все одно нам здається, що тут і зараз, через один невдалий вечір, у нас пропало все життя.

— Я й далі бачу на твоїй голові діадему від «Ван Юііф і Арпельс». Тобто зараз теж її бачу. У «Луховсі» вона вже майже зникла. Там на тобі був фальшивий залізний обруч із дев’ятнадцятого століття.

Вона розсміялася.

— Там ти мене не перетравлював, правда?

— Так.

— Я тебе теж. Не варто таке повторювати. Поки що ми ще надто близькі до ненависті.

— А хіба так не завжди?

— Дякувати Богові! Інакше наше життя перетворилося б на патоку.

Я подумав, що світові не завадило б трохи такого сиропу. Але нічого не сказав. То була одна з моїх проклятих рис характеру — мене вічно тягнуло до дешевих узагальнень.

— Краще на мед, — сказав я. — Ти пахнеш медом. І сьогодні ти була в різних образах. Не забувай, що у світі моди я ще