Читати книгу - "Ловець тіні, Донато Каррізі"

Жодних грошей, жодної влади, а ще менше — поваги.

І саме та гордовитість стала причиною великого лиха. Однієї події, яка назавжди змінила решту його життя. Однак тоді Баттіста цього ще не знав.

Тоді йому виповнилося лише шістнадцять років, і він начісував собі волосся, щоб здаватися вищим. Обожнював свою чорну шевелюру й пишався нею. Щовечора мив голову й намащував волосся пальмовою олією. У нього був гребінець зі слонової кістки, поцуплений з якогось прилавка на ринку. Він носив його в задній кишені штанів і час від часу витягував, щоб підправити пишного чуба.

Він походжав вулицями свого містечка, зухвало випнувши груди, у вузьких джинсах, пошитих матір’ю з великої штори, у шкіряних чобітках, куплених у чоботаря за кілька монет, бо насправді вони були зі щедро наквацьованого гуталіном дерматину, і в завжди ретельно випрасуваній і бездоганно чистій зеленій сорочці з великим гострокутим коміром.

Усі в містечку кликали його «Баттіста-модник». Він дуже пишався отим прізвиськом, аж поки не дізнався, що насправді з нього кепкували й нишком називали «синком дресированої мавпи», тому що його батько-алкоголік був ладен на що завгодно заради чарки та нерідко виступав на втіху відвідувачів корчми зі своїми недолугими, принизливими номерами, аби лише заробити на випивку.

Баттіста ненавидів свого батька. Ненавидів за те, що той усе життя горбатився на чужій землі та жебракував, щоб удовольнити власні забаганки та погані звички. Лише зі своєю дружиною був крутий, коли увечері повертався додому п’яним і завдавав їй усіх тих образ, яких сам зазнавав від інших. Мати Баттісти могла б захиститися й дати йому відсіч, адже той п’яним ледве тримався на ногах. Однак вона пасивно терпіла його знущання й побиття, аби не додавати нових принижень до вже зазнаних раніше. Він залишався її чоловіком, і то був її спосіб кохати й захищати його. За це Баттіста ненавидів і матір.

Через іспанське прізвище родину Ерріаґа в містечку зараховували до чогось на кшталт нижчого стану. То прадід Баттісти вибрав собі таке прізвище далекого 1849 року за часів генерал-губернатора Нарцисо Клаверія[9]. Тоді філіппінці не мали прізвищ, і Клаверія зобов’язав їх вибрати собі якесь. Багато хто вибрав прізвища колонізаторів, щоб заручитися їхньою ласкою, навіть гадки не маючи, що таким чином вони зумовлять своє майбутнє і майбутнє наступних поколінь: їх зневажали іспанці, яким нізащо не хотілося прирівнювати себе до місцевих, їх ненавиділи філіппінці за те, що вони зрадили своїх предків.

А тут ще оте ненависне ім’я, яким наділила Баттісту його мати, щоб підкреслити їхню католицьку набожність.

Здавалося, лише одній-єдиній особі було начхати на все це. Ту особу звали Мін, і він був найкращим другом Баттісти Ерріаґи. Високий, кремезний, справжній велетень. Наганяв страху на кожного, хто бачив його вперше, хоча насправді він би й комашини не скривдив. Не те що був недолугий, просто нехитрий. Великий трудяга, який мріяв стати священником.

Баттіста й Мін багато часу проводили разом. Між ними була значна різниця у віці, адже приятелеві Баттісти було вже за тридцять, однак вони на це не зважали. Навіть можна було сказати, що Мін певним чином став Баттісті за батька. Захищав його, давав цінні поради. Ось чому Баттіста не сказав йому нічого про те, що замислив.

Того тижня, коли сталася подія, що мала змінити його життя, юний Ерріаґа зумів долучитися до однієї банди: «Los soldados del diablo»[10]. Він уже кілька місяців до них набивався. Вони там усі були приблизно його віку. Найстаршому, ватажкові, виповнилося дев’ятнадцять.

Щоб його прийняли, Баттісті довелося пройти через низку іспитів: застрелити свиню, перескакувати через автомобільні покришки у вогні, обікрасти будинок. Він успішно склав усі іспити й у нагороду отримав шкіряний браслет, що був знаком належності до банди. Завдяки тому опізнавальному знаку члени банди мали право на численні привілеї, як-от безкоштовна випивка в барах, дармове обслуговування від повій, а ще їм поступалися дорогою перехожі на вулицях. Насправді ніхто ніяких прав їм не надавав, вони самі їх здобули своєю нахабною поведінкою.

Баттіста долучився до банди лише кілька днів тому, і нова роль його неймовірно тішила. Нарешті він зможе відмити своє прізвище від батьківського боягузтва! Тепер ніхто не наважиться кепкувати з нього, ніхто вже не називатиме його «синком дресированої мавпи»!

Аж поки одного вечора в товаристві нових дружків він не натрапив на Міна.

Побачивши його разом з бандюганами, з отим нахабно-зухвалим поводженням і дурнуватим шкіряним браслетом на руці, давній друг став з нього насміхатися. Навіть назвав «дресированою мавпою», так само як називали батька.

Наміри Міна були добрі, Баттіста знав, що той зрештою хотів лише його застерегти від грубої помилки. Однак така поведінка й вибраний спосіб повчання не залишили йому вибору. Він почав штовхати Міна й махати кулаками, бо знав, що друг не реагуватиме. А той і справді став кепкувати ще дужче.

Баттіста сам не знав, що з ним трапилося, звідки він узяв ціпок і коли завдав першого удару. Він нічого не пам’ятав.

Лише згодом ніби прокинувся від якогось жахливого сну: стояв увесь спітнілий, заляпаний кров’ю, його дружки кудись поділися, покинувши його самого перед тілом найкращого друга, що лежав на землі з розтрощеною головою та усмішкою на вустах.

Наступні п’ятнадцять років Баттіста Ерріаґа провів у в’язниці. Його мати тяжко захворіла, а в містечку, де він народився й виріс, цуралися кликати його навіть отим бридким прізвиськом, що так його дратувало.

Однак смерть Міна, добродушного велетня, який мріяв стати священником, не минула даремно.

Багато років по тому Баттіста Ерріаґа пригадував ту подію, сидячи в літаку, що віз його з Маніли до Рима.

Дізнавшись про те, що сталося в сосновому лісі біля Остії, він купив квиток на перший можливий рейс. Подорожував у економкласі, одягнений непримітно, насунувши на очі кепку з довгим козирком, щоб нічим не відрізнятися від своїх численних земляків, які летіли до Італії на роботу як домашні працівники або прибиральники. Протягом усієї подорожі він ні з ким не розмовляв — боявся, що його можуть упізнати. Таким чином, у нього був час на роздуми.

Прибувши до міста, він винайняв собі номер у скромному туристичному готелі в центрі. І ось тепер сидів на застеленому старим покривалом ліжку й дивився випуск новин по телевізору, щоб дізнатися останню інформацію про страшний злочин того, кого всі в місті