Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1"

Минали роки, і Вулицю спіткала ще гірша доля. Усі її дерева зникли, а замість трояндових садків постали задні стіни дешевих потворних новобудов на паралельних вулицях. А все ж, незважаючи на руйнівну дію років, вітрів і шашелів, будинки зосталися, бо вони були зроблені, щоб служити багатьом поколінням. На Вулиці з’явилися нові обличчя — смагляві, злісні обличчя зі злодійкуватими очима і дивними рисами, вони говорили незрозумілою мовою і прилаштовували вивіски, написані знайомими і незнайомими літерами, на фасади вкритих цвіллю будинків. На узбіччях засновигали ручні возики. Над Вулицею запанував гидотний, незрозумілий сморід, і давній дух заснув.

Одного разу Вулицю охопив неспокій. Через моря линули війна і революція; падали династії, і їхні позначені печаттю виродження останні представники із сумнівними намірами вирушали до Західних земель. Чимало з них знайшли притулок у пошарпаних будинках, які ще пам’ятали співи птахів і пахощі троянд. Тоді й сама Західна земля прокинулась і доєдналася до Батьківщини у титанічній боротьбі за цивілізацію. Над містами знову замайоріли старі прапори, а біля них — нові, серед яких і простий, але славний триколор[33]. Однак над Вулицею, на якій тоді купчилися лише страх, ненависть і неосвіченість, тріпотіло небагато прапорів. Знову карбували крок юнаки, але не так, як у минулі літа. Чогось бракувало. Юнаки давнього часу, які марширували в одностроях кольору хакі, несли в душах правду своїх предків, а їхні сини, які прибули з далеких країв, уже не знали ні Вулиці, ні її давнього духу.

За морями прогриміла велика перемога, і більшість юнаків з тріумфом повернулися. Ті, кому раніше чогось бракувало, тепер не знали нужди, але все ж на Вулиці так само роїлися страх, ненависть і неосвіченість, бо багато хто залишився деінде, і в старих будинках оселилися чужинці з далеких земель. А навіть і юнаки, що повернулися, більше у них не жили. Смаглявими і моторошними були більшість чужинців, хоч і серед них можна було знайти кількох, схожих на тих людей, які звели цю Вулицю і сформували її дух. Схожих, але не цілком, бо в їхніх очах палахкотів дивний, нездоровий вогонь заздрощів, ґонору, мстивості й неправедних поривань. Тривога і зрада замешкали поміж невеликої групки людей, які планували завдати Західним землям смертельного удару, щоб запанувати на їхніх руїнах, і фанатики з’їжджалися у ту нещасну холодну країну, з якої більшість із них були родом. І серцем змови була Вулиця, обшарпані будинки якої кишіли чужоземними вірусами міжусобиць і відлунювали задумами та промовами тих, хто палко прагнув настання визначеного дня крові, вогню і смерті.

Закон багато знав про дивні збіговиська на Вулиці, але мало що міг довести. З неймовірною терплячістю деякі чоловіки, заховавши свої поліцейські значки, дослухаючись, просиджували у таких місцях, як пекарня Петровича, убога «Школа сучасної економіки» Ріфкіна, соціальний клуб «Коло» і кав’ярня «Ліберті». Там юрмилися моторошні чоловіки, та балачки вони завжди провадили обережно або ж послуговувалися незнайомою мовою. А старі будинки все так само стояли зі своїми спогадами про шляхетні минулі часи, про перших колоністів-землевласників і росяні трояндові сади у місячному сяйві. Іноді приходив самотній поет чи мандрівник, щоб побачити і змалювати їх у світлі колишньої, нині зниклої слави, але таких мандрівців і поетів було небагато.

Повсюдно ширилася чутка, що у тих будинках засіли лідери потужної терористичної організації, які у визначений день розпочнуть вакханалію жорстоких убивств, щоб знищити Америку і всі її чудові старі традиції, які так любила Вулиця. У гидких нетрях міста повсюдно на вітрі тріпотіли листівки і прокламації; листівки і прокламації, надруковані багатьма мовами, літерами багатьох абеток, а проте всі вони закликали до злочинів і бунтів. Ця писанина підбурювала людей повалити здавна шановані нашими батьками закони і чесноти, розтоптати душу старої Америки — душу, яку передавали у спадок упродовж півтори тисячі років англосаксонської свободи, справедливості і поміркованості. Казали, що темношкірі люди, які оселились на Вулиці і збиралися в її струхлявілих будівлях, були мозковим центром жахливого заколоту, що на перший їхній заклик з нетрів тисяч міст мільйони безмозких одурманених істот простягнуть свої гидотні пазурі, аби палити, мордувати і нищити, аж доки земля наших батьків не зникне. Таке казали і повторювали, і багато хто зі страхом чекав четвертого липня — дати, на яку не раз вказувалося у багатьох листівках; але до кубла заколоту не було знайдено жодних ниточок. Ніхто достоту не знав, чий арешт міг би допомогти викоренити цю прокляту змову. Поліцейські у синіх одностроях не раз приходили обшукувати ветхі будинки, аж доки одного разу їм набридло; їх‑бо теж втомили закон і порядок, тож вони пішли, залишивши місто напризволяще. Тоді прийшли люди в одностроях кольору хакі, з мушкетами в руках, і здавалося, що у своєму сумному заціпенінні Вулиці примарився сон про ті давні часи, коли чоловіки з мушкетами у конічних капелюхах ходили нею від лісового джерела до будиночків на березі моря. Але вже нічого не можна було зробити, щоб зупинити катастрофу, що насувалася, бо темношкірим моторошним людям не було рівних у хитрощах і брехні.

Тож Вулиця неспокійно спала, доки однієї ночі біля пекарні Петровича, «Школи сучасної економіки» Ріфкіна, соціального клубу «Коло» і кав’ярні «Ліберті», та і в інших місцях, зібралися великі юрби людей, очі яких палали очікуванням руйнівного тріумфу. Таємним телеграфом блукали дивні повідомлення, і багато говорили про чужинські сповіщення, які ще тільки мали передавати; але більшість із них так і залишилися невідомими аж до часів, коли Західні землі було вже врятовано від знищення. Чоловіки в одностроях кольору хакі не могли сказати, ні що відбувається, ані що належить робити, бо ж темношкірим моторошним людям не було рівних у віроломстві і змовах.

А все ж чоловіки в одностроях кольору хакі завжди пам’ятатимуть ту ніч і напевно розкажуть своїм онукам про неї і про Вулицю, багатьох-бо з них тоді послали удосвіта на завдання, якого ніхто з них не очікував. Усі знали, що це гніздо анархії уже старе, що будинки руйнувалися під впливом часу, штормів і шашелів, а все ж те, що трапилось тієї літньої ночі, вразило всіх своєю страхітливою невідворотністю. Це було насправді неймовірне явище, хоча, зрештою, цілком природне. Ні з того ні з сього в ранню передсвітанкову годину будинки, що руйнувалися під впливом років, штормів і шашелю, здригнулися у жахливій конвульсії і завалилися, а після обвалу на Вулиці не зосталося нічого, окрім двох старовинних димарів і фрагмента міцної кам’яної стіни. І ніхто з мешканців не зостався живим під тими руїнами. Поет і мандрівник, які прийшли з величезною юрбою, привабленою цим видовищем, оповідають дивні історії. Поет каже, що незадовго до обвалу, коли він опинився на Вулиці, йому привиділися нечіткі обриси огидних руїн, а крізь завали проступав інший краєвид, на якому він розгледів місячну доріжку, гарні будинки, величні в’язи, дуби і клени. А мандрівник запевнив, що замість звичного уже смороду на нього війнуло ніжними пахощами розквітлих троянд. Але ж загальновідомо, що мрії поетів і розповіді мандрівників — то, найпевніше, вигадки.

Є люди, які гадають, що речі і місця наділені душею, а є ті, які вважають це вигадками. Сам я не берусь судити про це, а просто розповів вам про Вулицю.

Жахливий Стариган

То була ідея Анжело Річчі,