Читати книгу - "Мексиканська готика, Сільвія Морено-Гарсія"

Вставши, Ноемі помітила, що підлогу вкриває мозаї­ка. Обійшовши оранжерею, збагнула, що стіл стоїть посеред зображення ще одного змія-уробороса, який пожирає власний хвіст. Як висловився Вірджил, нескінченність — під і над нами.

9

У вівторок вирушила на кладовище. «Шукай на цвинтарі», — казала Каталіна, втім, натрапити там на щось цікаве Ноемі не очікувала, радше прагнула спокійно покурити серед могил, оскільки Флоренс не терпить сигарет у домі.

Туман додавав кладовищу романтичності. Ноемі пригадала, що й Мері Шеллі з майбутнім чоловіком влаштовували таємні побачення на цвинтарі, де віддавалися забороненому коханню. Такі подробиці їй розповіла Каталіна, після того як захоплено проковтнула «Буремний перевал». Любила вона і твори сера Вальтера Скотта. А ще — кіно. Із захватом стежила за історією трагічного кохання в «Марії Канделарії».

Якось Каталіна була заручена з молодшим із братів Інканів, але нічого не вийшло. Коли Ноемі спитала, чому — адже він був цілком прийнятний чоловік, — Каталіна відповіла, що очікувала більшого: справжньої романтики, щирих почуттів. Кузина зберегла здатність дивитися на світ із дитячим захватом, і в її уяві жінка мала зустрічати свого пристрасного коханця при світлі місяця. Принаймні так було досі. Зараз же запал в її очах згас, вона ніби загубилася.

Ноемі ніяк не могла збагнути: це будинок позбавив її ілюзій, а чи їм завжди судилось розбитися? Шлюб рідко нагадує ті пристрасні романи, про які пишуть у книжках. Направду, уся ця затія із сімейним життям здавалася їй паршивою. Чоловіки поводяться з жінкою ґречно і турботливо, тільки поки залицяються — запрошують на вечірки, надсилають квіти, — та щойно одружаться, і квіти в’януть. Своїм дружинам любовних листів одружені чоловіки не пишуть. Ноемі боялася, що, захопившись її красою на якусь коротку мить, її майбутній чоловік дуже швидко забуде про неї. От чому вона воліла перебирати женихами. А ще вона любила переживати цю радість мисливця, яка розливалась по її жилах від усвідомлення, що вона причарувала хлопця. От тільки хлопці з її оточення були їй нудні: вони тільки й говорили про вечірки, на які ходили минулого тижня або планували відвідати наступного. Це були легковажні, неглибокі чоловіки. Проте думка про когось серйознішого лякала її. Вона весь час розривалась між двома бажаннями: прагнула тіснішого зв’язку, але водночас не хотіла нічого змінювати і мріяла про вічну юність і нескінченні веселощі.

Зайшла за групу могил, імена і дати на яких позаростали мохом. Спершись на надщерблений пам’ятник, сягнула в кишеню по сигарети, аж тут помітила на одній з могилок рух. Наполовину схована в тумані, під деревом стояла постать.

— Хто тут? — спитала вона, сподіваючись, що то не пума. Тільки цього не вистачало.

За туманом було погано видно. Примружившись, вона стала навшпиньки й насупилась. Людська постать. На мить здалося, що навколо неї сяє німб — золотистий, як промінчик сонця, ореол…

«Воно живе на цвинтарі», — казала Каталіна. Тоді ці слова її не налякали, однак зараз, стоячи із самими лиш пачкою сигарет і запальничкою в руках, Ноемі відчула себе беззахисною. В голові снували думки про те, що ж таке може жити на цьому цвинтарі.

— Жуки, черв’яки і слимаки, — промимрила вона, запхавши руку в кишеню й затиснувши запальничку, як оберіг.

Сіра, неясна фігура — невиразна темна пляма в тумані — стояла нерухомо. Це могла бути і статуя, а ілюзію руху створила гра світла.

Так, безперечно, це просто гра світла — он звідки було те сяйво. Відчувши бажання вернутись до будинку, Ноемі почала поволі задкувати.

Рвучко повернула голову на шерхіт трави і побачила, що постать зникла. Отже, то була не статуя.

Зненацька почула гул, як у вулику. Гуділо гучно. Чи то пак не гучно — вона ясно чула гудіння, що линуло до неї, немов луна в порожній кімнаті.

Воно живе на цвинтарі.

Треба повертатись до будинку. А он і він, трохи праворуч.

Туман, який, коли вона заходила, був легким, ріденьким, зненацька погустішав. Ноемі спробувала пригадати, куди їй — ліворуч чи праворуч. Їй зовсім не хотілося заблукати й натрапити на пуму або зірватись у провалля.

Воно живе на цвинтарі.

Праворуч, точно праворуч. Гудіння линуло з правого боку. Це, мабуть, бджоли або оси. А коли і бджоли, то й що? Вони її не покусають, вона ж бо не збирається лізти до них у вулик по мед.

Але сам звук був неприємний. Через нього хотілося йти у протилежному напрямку. Гудіння. А може, то і мухи. Смарагдово-зелені, жирні мухи на падлі, червоному, гнилому м’ясі. Але для чого думати про це зараз? Нащо вона стоїть тут, заклавши руку в кишеню, із широко розплющеними очима, й тривожно дослухається…

Шукай на цвинтарі.

Ліворуч, ліворуч. У в’язкий, як кисіль, туман, який у тому напрямку найгустіший.

Десь там хруснула гілка й почувся голос, що серед холодного кладовища прозвучав напрочуд тепло і приємно.

— Вийшла прогулятися? — спитав Френсіс.

Він був одягнений у сірий светр, темно-синю куртку і кепку їй під колір. На правій руці в нього висів кошик. Раніше Ноемі не сприймала його всерйоз, одначе, коли вийшов із туману, він був такий надійний, справжній. Цього вона потребувала зараз найбільше.

— Я така рада тебе бачити, що ладна розцілувати, — радісно промовила вона.

Він почервонів, як гранат. Це виглядало дещо смішно, адже він був старший від неї — вже дорослий чоловік. От кому тут слід розігрувати сором’язливу незайманку, так це їй. Утім, тут же подумала, на цій горі Френсіс бачив не так вже й багато жінок.

Подумала, що якщо колись вдасться витягнути його на вечірку в Мехіко, йому або страшенно сподобається, або ж він налякається до смерті — третього тут не дано.

— Не певен, що я чимось на це заслужив, — пробелькотів він.

— Ще й як заслужив. Я тут не можу ніяк зрозуміти, куди мені йти у цьому тумані. Щоразу повертаючи, сподівалася не впасти у провалля. Бачиш тут хоч щось? Ти знаєш, де ворота?

— Звичайно, знаю, — відповів він. — Все набагато простіше, коли дивитись під ноги. На землі багато слідів, які виведуть куди потрібно.

— А я почуваюся так, ніби в мене полуда на очах, — мовила вона. — А ще боюся, що неподалік звідси є вулик і мене можуть покусати бджоли. Я чула їхнє дзижчання.

Він опустив очі, кивнув і задивився на свій кошик. Тепер, коли він був поряд, до неї повернулася бадьорість, і вона з цікавістю поглянула на нього.

— Що там у тебе? — спитала, показуючи на кошик.

— Я ходив по гриби.

— По гриби? На цвинтар?

— Так. Їх тут повно.