Читати книгу - "Мексиканська готика, Сільвія Морено-Гарсія"

— Каталіна молиться з розарієм, а поки не захворіла, ходила до церкви. Припускаю, вдома робила так само.

Насправді дядько Ноемі був священником, і від неї дійсно вимагалося ходити на службу в скромній чорній сукні, з покритою головою. Мала вона і розарій — як у всіх, — і золотий хрестик, який, однак, носила рідко, так само рідко вона замислювалась і про первородний гріх, якщо не враховувати днів, коли штудіювала катехізис перед своїм першим причастям.

— Отже, ти віриш, що наша доля визначена наперед? — спитала вона.

— Я бачив світ і помітив, що люди віддані одним і тим же порокам. Пройдись будь-яким багатоквартирним будинком і скрізь побачиш однакові обличчя, однакових людей. Бруд, що вони тягнуть скрізь за собою, не відмити ніяк. Люди поділяються на придатних і непридатних.

— Як на мене, це безглуздя, — відповіла Ноемі. — Від розмов про євгеніку мене нудить. Придатні й непридатні. Ми ж не про котів та собак говоримо.

— А чим люди відрізняються від котів і собак? Усі ми — живі істоти, що хочуть жити; всіма нами рухає інстинкт розмноження задля збереження роду. Хіба тобі не до вподоби людська натура? Хіба не на її вивчення покликано антропологію?

— Я не хочу говорити про це.

— А про що хочеш? — злегка іронічно спитав він. — Знаю, тобі не терпиться сказати це, тому кажи.

Ноемі планувала бути м’якшою, приємнішою, проте відкручуватися далі було нікуди. Він м’яко підвів її до цієї розмови, а тепер змушує говорити напряму.

— Про Каталіну.

— Що з нею?

Ноемі сперлася на стіл, поклала руки на його пошкрябану поверхню, і глянула йому в очі:

— Лікар, який приходив сьогодні, вважає, що їй потрібен психіатр.

— Так, зрештою він може їй знадобитися, — погодився Вірджил.

— Зрештою?

— Туберкульоз — це не жарти. З часом її доведеться покласти на лікування, але через хворобу в психіатричний заклад її можуть не прийняти. Тож так, зрештою нам доведеться шукати для неї психіатра. Але поки що їй добре і з Артуром.

— Добре? — пирхнула Ноемі. — Вона чує голоси. Каже, в стіні її кімнати живуть люди.

— Так, я в курсі.

— Але схоже, це тебе анітрохи не хвилює.

— Ти перебільшуєш.

Схрестивши руки, Вірджил відійшов від неї. Ноемі так розсердилась, що з її уст зірвався прокльон — іспанською. Вона відвернулась і провела рукою по млявих листочках і всохлій папороті. Він рвучко крутнувся і кинув в неї нищівний погляд:

— Раніше їй було гірше. Ти не бачила її ще три-чотири тижні тому: вона була бліда, як порцелянова лялька. Але зараз їй кращає.

— Ти не можеш знати напевне.

— Зате це знає Артур. Спитай у нього, — спокійно промовив він.

— Ваш лікар не дасть мені поставити і двох питань.

— А якщо вірити моїй дружині, міс Табоада, у вашого лікаря ще навіть борода не засіялась.

— Ви розмовляли?

— Я був у неї. Так і довідався про твого гостя.

Стосовно молодості лікаря він не помилився, однак Ноемі похитала головою:

— А до чого тут його вік?

— Я не збираюся слухати хлопчиська щойно з-за шкільної парти.

— В такому разі чому дозволив запросити його сюди?

Він оглянув її з ніг до голови:

— Я не дозволяв. Ти сама наполягла. Так само як зараз наполягаєш на продовженні цієї безглуздої розмови.

Він зібрався піти, та вона схопила його за руку й повернула до себе. Його очі були дуже сині, холодні, як лід, однак на них упав промінчик світла, і вони здалися їй золотими — на однісіньку секунду, доки він не повернув голову, зруйнувавши весь ефект.

— В такому разі я наполягаю, ні — вимагаю, щоб її перевезли у Мехіко, — промовила вона. Спроби дипломатії провалились, обоє це знали, тож можна більше не критися. — Перебування в цьому старому, моторошному будинку не йде їй на користь. Чи мені…?

— Ти моєї думки не зміниш, — перебив він, — врешті-решт, вона — моя дружина.

— І моя кузина.

Ноемі не відпускала його, та він обережно взяв її за руку, розімкнув пальці й відчепив від рукава. На секунду затримав руку у повітрі, щоби розглянути її долоні — довжину пальців, форму нігтів.

— Я знаю. А ще знаю, що тобі тут не подобається, тому якщо тобі не терпиться повернутися додому з цього «моторошного» будинку, тебе тут ніхто не тримає.

— Проганяєш мене?

— Ні. Але ти тут не наказуєш. Не забувай про це, — відказав він.

— Ти поводишся грубо.

— Не думаю.

— Я поїду негайно.

Весь цей час Вірджил говорив незворушно, що лише більше дратувало її. Бісила і зневажлива посмішка в нього на обличчі. Він поводився чемно, але водночас пихато.

— Можливо. Але я в цьому сумніваюся. Думаю, піти так просто — це не у твоїй натурі. Ти відчуваєш відповідальність перед родиною, виконуєш свій кровний обов’язок. І я це поважаю.

— Можливо, непоступливість — також частина моєї натури.

— Я тобі вірю. Прошу, Ноемі, не ображайся. Ти ще побачиш, що так буде краще.

— Я думала, ми досягли перемир’я, — сказала вона.

— Казати так означає визнати, що між нами була війна. Невже ти дійсно так вважаєш?

— Ні.

— Тоді все гаразд, — виснував він і вийшов з оранжереї.

Його відповіді страшенно її дратували. Тепер вона розуміла, чому батьку так не сподобалося листуватися з ним. Уявила собі його дратівливі листи, сповнені фраз, які значать все і водночас нічого.

Спересердя зіштовхнула горщика з верхньої полички. Гучно торохнувшись об підлогу, він розбився, засипавши все навколо землею. Ноемі одразу пошкодувала про свій вчинок: скільки горщиків не розбий, справі цим не зарадиш. Нахилилася подивитись, чи можна це якось виправити. Підняла кілька черепків, спробувала скласти докупи, але все дарма.

«Хай йому грець», — вилаялася про себе і ногою тихенько заштовхнула друзки під стіл.

Ясно, що він правий. Каталіна — його дружина, і він єдиний, хто може вирішувати за неї. Зрештою, мексиканки он навіть не мають права голосувати на виборах. То що ж їй тут говорити, що вдіяти? Певне, було б краще, якби батько втрутився, приїхавши сюди особисто. Чоловік викликає більше поваги. Втім, ні. Як вона сама сказала, непоступливість — частина її натури.

Що ж, значить, треба побути тут ще трохи. Якщо не вдається переконати Вірджила, може, на допомогу їй прийде бридкий патріарх родини Дойлів? А ще можна спробувати схилити на свій бік Френсіса.